«Хоррор – це можливість приручити зло»: інтерв’ю з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем

robota.ua перша онлайн-платформа з пошуку роботи

17.10.2017 09:16

5 203

Євгеній Стасіневич – критик, літературознавець, лектор бібліотеки bOtan, «Культурного проекту», ведучий гонзо-ефірів на Old Fashioned Radio та програми «Історія без істерики» на радіо «Голос Столиці», постійний автор порталу INSIDER.
Євгеній розповів редакції The Point, хто насправді заслуговує на Нобелівську премію з літератури, поділився своїми літературними guilty pleasure і пояснив, чому серіали – іноді більше мистецтво, ніж арт-хаус. Що таке інтенсивність думки, як писати про війну, чи має критик дружити з письменником – про все це ми Стасіневича теж розпитали.
Про найбільші літпремії та нобелівські тенденції
– Якби ви були у журі Пулітцерівської чи Нобелівської премії з літератури, кому б вручили нагороду? Хто зі світових письменників заслуговує на премію, але їх проігнорували, якщо так можна сказати?
– Треба зважати на те, що це різні премії. Пулітцера дають за конкретний роман, що вийшов у підзвітний період, а Нобеля − за сукупність заслуг. Останні Пулітцери мені більш-менш симпатичні: і «Щиголь» Донни Тартт, і «Підземна залізниця» Колсона Вайтхеда.
До Нобеля претензії зрозумілі, але я не з тих, хто звик його постійно критикувати. Якщо слідкувати, можна зрозуміти логіку премії: вже років зо п’ять йдеться про розширення літературного поля. Тобто вибором лауреата нам начебто сповіщають: пісенна поезія Боба Ділана є частиною «високої» літератури, нон-фікшн, яким займається Алексієвич, − також. Еліс Манро пише про досвід старіння – і це тематично розширює межі, бо про це дійсно не так часто пишуть. Або Мо Янь: тепер розуміємо, що сучасна китайська література не просто існує − там є автори найсерйознішого калібру.
Хто обділений? Мені, якщо думати про ХХ століття, прикро за Борхеса, обділеного через його політичні погляди та дещо інфантильні заяви. І за Набокова дуже прикро. Але тут нюанс: одна справа, кого б хотілося нагородити особисто мені, і зовсім інша − кого варто, зважаючи на правила, за якими грає нобелівський комітет. Із сучасників я би відзначив Петера Гандке, Сейса Ноотебоома, Ісмаїла Кадаре. Але є певні колізії політичного характеру, ті причини, через які, скажімо, Гандке премії не бачити взагалі: він-бо свого часу підтримав Мілошевича.
Часто говорять, що на премію заслуговують американці Кормак Маккарті і Філіп Рот. Обидва − класики, які вже фактично не пишуть, але й без цього гідні усіляких нагород. Та вони літні люди, і питання в тому, чи встигнуть їх нагородити. Вочевидь, і Салман Рушді заслуговує на премію, хоча ми знаємо історію з «Сатанинськими віршами».
По-своєму заслуговує на Нобеля і Нґуґі Ва Тхіонґо, кенійський автор, який пише про осібну культуру, але не є націоналістом, він радше останній із хвилі перших постколоніалістів. Він пасує сьогоднішньому світу, в якому всі різко стали націоналістичними. Тхіонґо пише про свою культуру, однак не робить з цього апологетики. Є ізраїльський письменник Амос Оз, хоча він мені менш симпатичний.
Якщо говорити про поетів – а це завжди складніше, − то тут може бути і австралієць Леслі Маррей, і литовець Томас Венцлова, люди з покоління Транстремера і Бродського.
Якщо література зроблена з любов’ю до жанру, без невиправданих претензій, з повагою до обізнаного читача – тоді мені страшенно подобається.
– Про які закономірності вручення літературного Нобеля можна говорити?
– Зрозуміло, що двічі поспіль премія не може відійти тій самій країні і навіть регіону. Того року лауреатом став Ділан, значить, цього року Америка і Канада не чекають. Як і Східна Європа, бо не так давно була Алексієвич. Лауреатом позаминулого року була жінка, отже, цьогоріч, імовірніше, має бути чоловік. Письменників першої величини сьогодні у світі можна нарахувати близько двадцяти-тридцяти: визнаних, авторитетних. Їм усім можна одномоментно дати Нобеля і розійтися років на десять.
Щороку треба зважати на сукупність факторів – гендерних, національних, іноді й відверто політичних.
Нобелівський комітет схильний до лівих поглядів, і, зважаючи, що світ нині дивиться «в правий бік», шанси у письменників, які «програмно» є лівими, зростають.
− Як ви оцінюєте цьогорічного лауреата Кадзуо Ішіґуро?
− Він непоганий прозаїк, сказати б, серединно-європейський, добрий стиліст, у чомусь − імпресіоніст. Але в моєму світі він межі літератури ніяк своїми книгами не посуває. Британець один із багатьох, хоча, без сумніву, талановитий. Тому я злегка засмучений.
Фото: Тетяна Пастір
Про різного роду guilty pleasure
– Які ваші літературні guilty pleasure, тобто задоволення, за які соромно?
– Я загалом не схильний мислити подібними категоріями. Хіба що можу до таких задоволень віднести серіали, але ж вони віддавна і часто є куди якіснішими і цікавішими за арт-хаус чи там «серйозне» кіно. Вони грають чесніше, та й на рівні сюжетів можуть собі дозволити будь-які революції. Мають інший ресурс.
З книжок – це хороша жанрова література, яку краще означувати саме так, а не словом «масова». Якщо вона зроблена з любов’ю до жанру, без невиправданих претензій, з повагою до обізнаного читача – тоді мені страшенно подобається. Це можуть бути детективи, трилери, конспірологічні романи, історична проза, звісно ж.
Останнє, що я собі «дозволив», − sci-fi фентезі Ярослава Ґжендовича. Взагалі у поляків постало блискуче покоління фантастів «найширшого профілю»: Яцек Комуда, Лукаш Орбітовський, Яцек Дукай. Читав ще фентезі Дугласа Х’юліка «Легенда про Коло».
Подобаються поствікторіанські психологічні трилери в дусі Майкла Кокса чи Сари Вотерс, у якої багато жіночого кохання, таємниць, похмурого Лондона. Це не література «категорії А», але це чесні, зроблені професіоналами книги «категорії Б». Варто пам’ятати, що і масова література буває як блискучою, так і паскудною.
– А з серіалів?
– Цього року сподобалася блискуча «Ворожнеча», новий сезон «Індевора», «Джеймстаун» − про перших поселенців на східному узбережжі Америки. Дуже задоволений екранізацією «Містера Мерседеса» Кінга: здається, Король під ювілей отримав найкращу екранізацію за останні роки, хоча сам роман був украй посереднім. Бачив «Роповідь служниці», він мене не так вразив. Краще глянути «Еліс Грейс» − куди тонше зроблений серіал, який також базовано на книжці Етвуд.
Фото: Тетяна Пастір
Про феномен хоррору й екранізації Кінга
– У чому, по-вашому, феномен успішності хоррорів? Нещодавня екранізація «Воно» того ж таки Кінга стала найкасовішим фільмом жахів в історії.
– Книга ця давня, але важлива. А якщо говорити про екранізацію – великою мірою це успіх вдало продуманої піар-кампанії. Фільм хороший, але не хоррор, а драма, яка послуговується жанровим інструментарієм. Драма про колективну відповідальність, проблеми дорослішання, різницю між поколіннями.
Якщо брати хоррори як такі, то у нас (і ширше – на всьому пострадянському просторі) інша специфіка сприйняття подібних речей: ми жили і живемо у страшній реальності. Чого лишень варті новини типу «Магнолія-ТБ». Тому, як би парадоксально це не звучало, хоррори стають тут своєрідною терапією, спробою переключити свій реальний страх на щось ірраціональне чи міфологічно-хтонічне. Це такі по-своєму затишні страхи. Щоб перекрити жах нашої реальності, потребуємо жахіть у фільмах. Бо конкретне зло, яке існує в офісі чи сусідській квартирі, коли живеш поруч із тихою людиною, а він виявляється педофілом, – набагато страшніше.
Підлітки по-іншому люблять хоррори: їм хочеться нових екстремальних досвідів, це корелює з внутрішнім бунтом. Та головне, що хоррор – це можливість і бажання приручити зло, яке в житті зазвичай не приручається. Зрозуміти існування найчорнішого зла у нашому повсякденні іноді просто немає сил.
Насправді має бути відповідальність перед самим собою, аби з роками не було соромно перечитувати.
– А як вам екранізація «Темної Вежі»?
– «Темна Вежа» − геніальна невдача Кінга. Було незрозуміло, як це все екранізувати, воно надто літературне. Там цупка літературна підкладка: від класичних космогоній і Роланда через англійську літературу до масової культури ХХ століття і стімпанку. Це те, що відчитується у тексті, але мовою кіно не передається.
Ситуація насправді була химерною ще на рівні самої епопеї, коли «кінгомани» розділилися на два табори – тих, хто полюбив цю серію романів, і тих, хто був обурений: і загальним сюжетом, і знущальним фіналом. Я нічого не чекав від цієї екранізації, тому й не засмучений. Та й «Містер Мерседес» мене гріє.
Фото: Тетяна Пастір
Про відповідальність перед читачем і дружбу з письменниками
– Критик несе відповідальність перед читачем і певною мірою перед автором. Чи помилялись ви коли-небудь у своїх оцінках?
– Помилявся, але не фатально. Міг перехвалити, та це була свідома позиція. Наприклад, свого часу писав про «Танґо смерті» Винничука і «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. То був період, коли в українській літературі мало що відбувалося, і мені як критику хотілося порадіти. Я сам себе підкрутив, написавши про ті романи дещо краще, ніж мав би, свідомо грав на завищення. Думаю, це не заборонений прийом – закохуватися в книжки. Це зараз у нас вже є на рік 5-7 книжок, за які не соромно, а тоді було геть не так.
Я більш-менш порівну пишу критично і схвально, але й за розгромні рецензії не червонію. Того року критикував «Баборню» Лаюка і «Забуття» Малярчук, які розчарували, цього – «Харків 1938» Ірванця. З Жаданом складніше вийшло, але там і текст багаторівневий.
Насправді має бути відповідальність перед самим собою, аби з роками не було соромно перечитувати.
Критика – це вже давно не прислужниця біля столу літератури, а самостійний жанр.
– А якщо маєш дружні стосунки з автором, чи має місце думка, як би не образити його критикою?
– Це не мій випадок, я не дружу з письменниками. Думаю, і на цьому рівні має бути «чистота експерименту». Письменники часто не дуже цікаві люди, аби з ними прямо от хотілося товаришувати. Вони мають бути цікавими як письменники – це критику важить першочергово.
Якщо критик товаришує з письменником, він, навпаки, має йому – в ідеалі – говорити правду: саме цим справжня дружба і перевіряється. Коли ж критик пише виключно компліментарно про погані книжки своїх друзів-авторів або й геть не помічає їхніх відвертих вад, це ставить під удар його компетенцію і репутацію, які дуже легко сходять на пси через подібне кумівство. В такому разі краще взагалі нічого про товариша не писати. Хоча, якщо мовчати, це не сприятиме об’єктивному погляду на літпроцес. Взагалі в бажанні дружити з письменниками вбачається щось компенсаторне – самоствердження за рахунок перебування в ореолі слави «поводирів і обраних». Мені це несимпатично.
Фото: Тетяна Пастір
Про запитання до живих і мертвих класиків
– З ким із сучасників і вже покійних письменників ви б хотіли поспілкуватися? Можливо, у вас залишилися запитання після прочитання їхніх книг?
– Я періодично думаю про це. Дуже хотів би поговорити з німецькомовним письменником Зебальдом, та він у 2001-му розбився в автокатастрофі. За характером думок, способом письма він абсолютно мій письменник. З польським поетом Чеславом Мілошем хотів би потеревенити – то така людина-епоха. З Бруно Шульцом, звісно, цікаво було б погомоніти, хоча, певно, нічого доброго з того не вийшло.
З українських поетів – Вінграновський, Кисельов, Римарук. Власне, я брав інтерв’ю в багатьох наших письменників. Без сумніву, цікавою є Ліна Василівна Костенко, але вона віддавна не з’являється на публіці.
Дуже хочу зустрітися з Іваном Дзюбою.
Як казав іронічний Юрій Шевельов, є «критика нагляду», тобто менторська, така, що точно знає, як треба і як ні. А є «критика вгляду». І це вкрай точна характеристика, критика має бути якраз вгляданням: куди дрейфує жанр, куди йде сам письменник, що вдалося з запланованого, де провисає художня фактура. А де, навпаки, автор стрибнув вище голови.
Ще хотілося б поговорити з Рушді, якого вже згадував. Та задуми потроху реалізовуються. Не так давно зміг проінтерв’ювати американсько-французького письменника, лауреата Гонкурівської премії Джонатана Літтелла, автора нашумілих «Благочестивих». Мрії здійснюються – просто треба працювати.
Фото: Тетяна Пастір
Про літературну критику як самостійний жанр
– Є думка, що критики – це письменники, які не відбулися. Що скажете? Чи маєте ви письменницькі амбіції?
– Ні, не маю. Певно вони можуть зринути, але треба відчути такий нерв чи-то пульсуючу зону, яка не даватиме спати, і мені до сверблячки захочеться поділитись якоюсь історією.
Критика – це вже давно не прислужниця біля столу літератури, а самостійний жанр. Можна не читати книжок, про які пишуть критики, а читати тільки критику і отримувати саме від неї насолоду. Це достоту вульгарна думка, буцімто критик – це письменник, що не зреалізувався. У ХХ столітті деякі літературознавці і власне критики зробили для літератури ніяк не менше, ніж топові письменники. У французькій літературі я більше шаную критика Ролана Барта, ніж письменника-експериментатора Алена Роба-Ґріє, якого читати майже неможливо, бо нецікаво.
Письменник має розповідати нам про нас. У будь-який спосіб, геть необов’язково реалістичний, але демонструвати образи і нашого сучасного, і майбутнього. Вхоплювати Zeitgeist, дух часу.
Як казав іронічний Юрій Шевельов, є «критика нагляду», тобто менторська, така, що точно знає, як треба і як ні. А є «критика вгляду». І це вкрай точна характеристика, критика має бути якраз вгляданням: куди дрейфує жанр, куди йде сам письменник, що вдалося з запланованого, де провисає художня фактура. А де, навпаки, автор стрибнув вище голови. Нехтувати цим на користь того, аби покритикувати письменника на рівні особистісному, вказуючи, що він надто молодий чи забагато тусується, – це неправильне використання ресурсу.
Іноді це результат гонитви за читачем, коли критик так заграється з публікою, що переходить на мову жовтих таблоїдів. Але ж нині ми хочемо легітимізувати літературно-критичний цех, показати, що він існує і нам можна довіряти. Є фіксована межа, за яку заборонено ступати. І пролягає вона там, де переходять на особистості, втрачаючи саму суть критики у гонитві за кількістю переглядів.
Фото: Тетяна Пастір
Про роль письменника у сучасному світі
– Якою має бути роль письменника в сучасному світі? В українській літературі письменники часто беруть на себе роль пророків, але через це опиняються, здається, у глухому куті.
– Це все від нашої літературоцентричності. І це дійсно пастка, бо чи є в літератури взагалі хоч якась місія зараз? Чому ми мислимо такими категоріями? Адже письменництво – не лише покликання, це ще й професія.
Якщо місію – чи пак завдання – все-таки шукати, то його можна окреслити ось яким чином: письменник має розповідати нам про нас. У будь-який спосіб, геть необов’язково реалістичний, але демонструвати образи і нашого сучасного, і майбутнього. Вхоплювати Zeitgeist, дух часу.
В американській літературі багато думають про сім’ю, приватність. Для них це завжди була фортеця, де можна пересидіти всі історичні бурі. Але американські письменники дуже чесні, там узагалі гарна школа критичного мислення. І от в часи великих потрясінь, коли прийшов Трамп і навіть до того, тамтешні автори повернули погляд всередину, відмовляючись думати лише про зовнішню загрозу.
Пройшли нульові – чи маємо ми достатньо романів про цей період, щоб зрозуміти, якими ми тоді були? Ні. Проходять 10-ті – чи маємо ми достатньо літератури, щоб осмислити те, що з нами зараз діється? Щось є, вийшов «Інтернат» Жадана, але того недостатньо.
Багато хто нині думає про минуле: що і де ми зробили не так. Та мусимо більше говорити про те, які ми зараз і що на нас скоро чекає. Не жалітися і візіонерствувати – радше аналізувати і уважно вдивлятися.
Фото: Тетяна Пастір
Про літературні тенденції й Америку Трампа
– Яким темам сьогодні приділяється більше уваги, ніж, скажімо, десять років тому? Про які тенденції можна говорити?
– Зараз в українській літературі складно відшукати якогось одного героя нашого часу. Сказати, що це військовий, поки важко, однак зрозуміло, що цій темі приділяється значна увага, є запит на Героя. Напевно, ним може бути активний і критичний «молодий інтелігент», та його риси ще визначаються.
В американській літературі багато думають про сім’ю, приватність. Для них це завжди була фортеця, де можна пересидіти всі історичні бурі. Але американські письменники дуже чесні, там узагалі гарна школа критичного мислення. І от в часи великих потрясінь, коли прийшов Трамп і навіть до того, тамтешні автори повернули погляд всередину, відмовляючись думати лише про зовнішню загрозу. Часто симптоми більшої хвороби проступають якраз на рівні сім’ї. Цей розворот можна побачити і в трилерах, і в сатирі.
Кон’юнктура на рівні оповіді – це коли все чорно-біле. Коли «наші» – безумовні герої, а люди з того боку, навіть і ті, які вимушено лишилися на окупованих територіях, – абсолютне зло.
– Ця тема, до речі, також була у фокусі цьогорічного Венеціанського кінофестивалю. «Субурбікон», який зняв Клуні за сценарієм Коенів, критики називають свого роду реакцією на Америку Трампа, хоча дія фільму і розгортається в 50-их.
– Так, американська література останніх десяти років багато думає про сім’ю і психологічні провалля: людина, з якою ти жив 20 років, може виявитися зовсім іншою. І тоді соціальне переходить майже в антропологічне: ми не знаємо один одного. І тоді проблема не «в двох Америках», а у близькому як Чужому.

Про злободенність і чорно-білий світ
– Писати про АТО зараз – це кон’юнктура? Є думка, що для того, аби писати про війну об’єктивно, має пройти час.
– Я б не говорив, що є кон’юнктурні теми. Швидше, є кон’юнктурні способи розказування тих чи інших історій.
АТО – це злободенно, це наша реальність. Колись Міленко Єрґович говорив мені, що все з часом затирається і треба писати по гарячих слідах. Він так написав свої «Сараєвські “Мальборо”». Є письменники з різними темпераментами: комусь треба, аби минув час і все закінчилось, а комусь зараз пишеться краще: поки все оголене, можна взятися за ці дроти і тебе проб’є.
Назначити хлопчика для биття, сказати, що в усьому винна інтелігенція, – це і надто просто, і взагалі штамп.
Кон’юнктура на рівні оповіді – це коли все чорно-біле. Коли «наші» – безумовні герої, а люди з того боку, навіть і ті, які вимушено лишилися на окупованих територіях, – абсолютне зло. Ми ніколи нічого не зрозуміємо про нашу війну, якщо будемо розказувати, послуговуючись такою бідною палітрою. Це не значить, що немає винних, – вони є. Але це також геть не означає, що все тут можна виміряти лінійкою на карті. Чорно-біла візія війни – вона кон’юнктурна, так ми нічого не виграємо.
Притомному читачу не потрібна гра на патріотичних почуттях. Йому потрібна критична правдива картинка, він розуміє, що не все так однозначно. Література має допомагати розібратися, а не бути контрпропагандою, де картонні герої боряться з Мордором.
У Жадана, звісно, не так. Він намагається проблематизувати. Добре, що з’явилася така книжка, де герой – якраз людина з «сірої зони».
Фото: Тетяна Пастір
Про «Інтернат» Жадана
– Яка ваша оцінка «Інтернату» загалом?
– Роман добре зроблений, але, як на мене, він радше «погано-хороший»: передовсім через ідеологічну складову, яка й уможливлює солодкавість фіналу. Ті, хто говорить, що інтернат як образ – це символ всієї України, лукавлять, бо це таки розжована алегорія на позначення саме Донбасу. Поза іншим, у Жадана протягом усього роману бігають зграї собак. Вони по-своєму добрі, можуть дружити з людьми, але керуються головне інстинктами. Можливо, Сергій того не закладав, він сам з Луганщини, його позиція нам відома, але зведення кількох мільйонів людей до іншого антропологічного стану там є.
Література може дозволити собі все, окрім як бути нецікавою.
З іншого боку, якщо населення – пси, значить, вони перестають нести відповідальність. Їх спочатку одні приручили, потім інші, – вони, сказати б, не є суб’єктами дії. І тому це програшний образ, який нічого не прояснює: він і упосліджує, але й знімає питання вини. Так само мало що прояснює репліка вчительки, мовляв, «ми недовчили»: думка, що завжди інтелігенція несе відповідальність за народ, настільки давня й недолуга, що прямо руки опускаються. Знову назначити хлопчика для биття, сказати, що в усьому винна інтелігенція, – це і надто просто, і взагалі штамп.
Жадан так вибудував систему образів, що хочеш-не хочеш – змушений піти за цією логікою. Сергій може переконувати, що подібного не писав, і я можу йому вірити, але є логіка художньої оповіді, образів.

Здається, треба бути категоричнішим, меседж все-примирення не може бути єдиним, коли є винні. Хотілося катарсичного фіналу, який би струснув читачем, та аж ніяк не хепі-енду. Тому це саме погано-хороший роман, від якого неможливо відірватися, хоча, коли починаєш думати про те, що тобі розповіли, виникає багато заперечень.
Фото: Тетяна Пастір
Про класику, якісну літературу і погляд у майбутнє
– Якими мають бути книжки, щоб стати класикою?
– Книжки, які вхопили дух часу, – вони залишаться. Наприклад, «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека, роман, що задумувався як суто розважальний, а став класикою. Центральний образ − найбільш емблематичний герой війни, святий ідіот, який прекрасно транслює безглуздість тієї війни. І саме його, на позір викривлена, оптика виявляється найчистішою. Та класика – категорія рухома. Ми зараз більше знаємо Шекспіра, але хто читав Мільтона і Чосера?
Лаконічність – це добре, на рівні двох-трьох абзаців також можна підмітити щось принципово важливе. Бо критика – це не про кількість написаного, це про інтенсивність думки.
– Гарний художній твір – це …?
– Цікавий і чесний. Література може дозволити собі все, окрім як бути нецікавою. Текст не повинен бути штучно глибокодумним. Так часто буває, коли автор себе переоцінює і пише з претензією. Від надмірного цитування, скажімо, Фройда чи когось з модних філософів, книжка не стане цікавішою – все має бути природно.
– Яких книжок зараз бракує в українській літературі?
– Традиційно бракує доброї прози. Не йдеться про «шедеври» – потребуємо міцної «серединної» літератури. І жанрової, за яку було б несоромно, зокрема.
Бракує фентезі – козацького чи будь-якого іншого, дуже бракує наукової фантастики – треба вже вчитися дивитися вперед, не оплакувати і похмуро пророчити, а заточуватися на майбутнє. Це укрупнювало б масштаб, змінювало точку зору, бо тут є ми, а ось там – Всесвіт. Ну й хороших детективів і трилерів ніхто не відміняв.
Фото: Тетяна Пастір
Про здоровий егоїзм і об’єктивну оцінку
– Що б ви порадили тим, хто хоче бути критиком?
– Багато хто починає критикувати, бо хочуть говорити не про літературу, а про себе, про те, як вони все зрозуміли. В принципі, це нормально, але книга або інший мистецький об’єкт не має бути дзеркалом, в якому ви бачите лише себе.
Для мене критика – це робота, що виросла з хобі, а те виросло з критичної кількості запитань до Всесвіту. Власне, у книжках геть не завжди є відповіді, але шукати можна. Література тримає мене в тонусі, це перетин зон комфорту і дискомфорту, які роблять мені добре, але й невротизують.
Треба старатись абстрагуватися від публічного образу письменника, його Facebook-сторінки і його політичних поглядів, яким би це все не здавалося жахливим. Потрібно оцінювати письменника саме через його книжки. Це хороша школа критичного мислення і наближення до об’єктивності. Буває, що письменник тобі вкрай несимпатичний, а книжка реально хороша. Тоді твоє особисте ставлення треба заховати подалі.
Критичний відгук – необов’язково великий і усесторонній. Лаконічність – це добре, на рівні двох-трьох абзаців також можна підмітити щось принципово важливе. Бо критика – це не про кількість написаного, це про інтенсивність думки. І згаданого вглядання.
Не треба забувати: ми пишемо не для 20 колег, а принаймні для кількох тисяч читачів, фактично наших роботодавців. І їм повинно бути цікаво. Не варто загравати, але й повчати не варто, література і літкритика й так довго «пасли народи». З читачами варто розмовляти: жваво і не тримаючи їх за дурнів.
Для мене критика – це робота, що виросла з хобі, а те виросло з критичної кількості запитань до Всесвіту. Власне, у книжках геть не завжди є відповіді, але шукати можна. Література тримає мене в тонусі, це перетин зон комфорту і дискомфорту, які роблять мені добре, але й невротизують.
Фото: Тетяна Пастір
Про книжкові новинки
– Які книжкові новинки за останній час вас найбільше вразили? Що порадите?
– Якщо говорити про українську прозу, то слід ознайомитися з «Домом для Дома» Вікторії Амеліної – романом про Львів ХХ століття, де оповідачем є пудель. Щось більш-менш фантастично-історичне – це «Нечуй. Немов. Небач» Петра Яценка і дебютний «Малхут» Остапа Українця. З нон-фікшину – «Українки в ГУЛАГу» Оксани Кісь, «Від Гоголя до Андруховича» Михайла Найдана. Принаймні це те, про що сам хочу найближчим часом написати.
Якщо говорити про перекладне: коментований Борхес із Касаресом, таке іронічне вивертання детективного жанру, ну й просто класика. «Скляні бджоли» Ернста Юнґера, який брав участь у Першій та Другій світових війнах на боці Німеччини і виявився специфічним, але блискучим письменником. Це така «інша» класика, про яку могли не підозрювати, та вона існує.
«Руїни бога» Кейт Аткінсон – про наслідки Другої світової для однієї сім’ї і окремо взятого буцімто-героя. Це і про «найважливіше», і взагалі неймовірно цікаво читається; справді великий роман. Вийшла також «Багряна королева» Авеярд – начебто young-adult фантастика, та насправді книжка для всіх. До речі, це теж ознака доброї літератури – коли читати можуть усі, з однаковим інтересом незалежно від віку.
Не можна пропустити «Східно-Західну вулицю» Сендса, яка в 2016 році здобула вкрай авторитетну премію Семюела Джонсона. «Лемові Леми» – розмови з польським класиком про все на світі. Плюс «Убивство у Мюнхені» Сергія Плохія, плюс репортажистика Ганни Кралль. Словом, ринок наповнюється, якісне зростання на лице. Лише встигай читати і обдумувати прочитане. До речі, якщо і є антонім до guilty pleasure, то це він: читання і думання, задля користі і задоволення.

Читайте більше за тегами: