Викладач, ейчар, зірка ТБ: історія українки про те, як працювати в Індії, Китаї, В’єтнамі та Індонезії

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Як часто ви говорите собі: «Я хочу змін в роботі»? І як часто ви щось змінюєте? Як часто ви думаєте, що потрібно рухатися далі, ризикувати, створювати щось своє, але, найчастіше, не вистачає сміливості, підтримки і досвіду.

В рамках спецпроекту rabota.ua «Українська Азія» раз на два тижні ми публікуємо інтерв’ю з українцями, які живуть і працюють в азійських країнах.

Попередні випуски спецпроекту:

1. Украинец о жизни и работе в Азии: «Другая культура заставляет шевелиться и непрерывно учиться»

2. Как уехать в Таиланд и создать бизнес в одной из самых красивых провинций: история украинца

Наша наступна героїня – Інна Коломієць. Їй всього 27 років, а про її життя вже можна писати пригодницький роман. Вона викладала англійську у В’єтнамі та Китаї, знімалася у фільмах та ток-шоу в Індонезії і навіть працювала HR-спеціалістом у одній з найбільших IT-компаній світу. Інна – оптиміст. Бо коли вона, розпухла від вітрянки, лежала у китайській клініці, коли була за крок до ув’язнення через просрочену візу в Індонезії, коли тікала з В’єтнаму від обридлої роботи, то без краплини відчаю завжди заспокоювала себе: «Гірше все одно не буде». А зараз про свої пригоди в Азії Інна розповідає в інтерв’ю редакції rabota.ua.

Досвід №1. Індія. Вихователь у дитячому будинку

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Інна, з якої країни розпочалася твоя серія пригод по Азії?

– Індія. Уяви, мені 20 років, живу в Києві, однією ногою вже – бакалавр з міжнародних відносин. І наче все добре, але якось нудно. Думаю, треба трохи рухатися, пробувати щось нове, подивитися на інші країни, бо я з маленького села на Вінниччині і ніколи не була за кордоном.

І от я риюся в інтернеті, аж раптом на півекрану вискакує реклама від міжнародної молодіжної організації AIESEC про волонтерство в Індії на 1,5 місяці. Я одразу заповнюю анкету і забуваю про це. Через пару тижнів мені дзвонять і кажуть, мовляв, приходьте на інтерв’ю, перевіримо ваші знання англійської, бо я обрала вакансію вчителя англійської у сільській індійській школі. А «інгліш» у мене був такий собі, чесно кажучи: граматику добре вчили в університеті, а от розмовної практики нуль.

– Як же ти планувала вчити мови, якщо не говорила нею?

– Але ж я писала! Були ще там якісь вакансії – типу лекції читати, та який з мене лектор? Думаю, вчитель – це більш-менш зрозуміло.

– Яка зарплатня?

– Це неоплачуване волонтерство. Мене забезпечують проживанням і трьохразовим харчуванням.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Родина не відмовляла від Індії?

– Ні. Мама казала: «Ти краще знаєш». А от друзі відмовляли, мовляв, з усіх країн ти вибрала найбруднішу. Але що там казати, адже все, що вони бачили по телебаченню про Індію, – це корови всюди і трупи в Варанасі.

– З документами тяганини не було?

– Найтяжче було зробити візу, бо я і англійською нормально не говорила, а подавалася на викладача цієї мови. Взагалі, з індійцями дуже важко домовлятися: то вони забули факс у посольство надіслати, то чогось не знали… Я сиджу в літаку, а в мене досі нема адреси, куди їхати, знаю тільки – якесь село десь біля міста Чандігарх на півночі Індії. Я їм неодноразово разів до цього писала – тиша у відповідь. То пізніше розумієш, що індійці в принципі не кажуть «ні» – вони мовчать.

– Які були враження від Індії у дівчини, яка вперше залишила Україну?

– Шок. Десь з тиждень я не могла говорити! Людей безліч, все в пилюці, а в мене платтячка так акуратно у валізі складені. Одна автобусна станція у Делі – за розмірами, як усе моє село. Ми йшли і йшли безкінечно, аж поки знайшли автобус до Чандігарху. В автобусі я лише плакала і молилася від страху. Хтось мене штовхає під бік, мовляв, дивися, он бібліотека ім. Ганді, а я тільки, вибачте, бачу людей, які по-великому ходять біля тієї бібліотеки. Приїжджаємо в Чандігарх, я виходжу з автобуса, повз мене проходить якийсь дядько, забирає мою валізу і йде кудись.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Як все вирішилося врешті-решт?

– Навколо вже натовп почав збиратися, а я стояла, доки водій автобуса не відвів мене до машини з моєю валізою. І от мене знову кудись привозять. Чиясь хатина (пізніше я дізналася, що це будинок віце-президента AIESEC Чиндігарх), сім’я вечеряє, і мені також дають тарілку з рисом. Я мовчу. І це не тільки через шок і мою погану англійську, а й через їх індійський акцент – я не могла зрозуміти ні слова. Через пару днів зустрілася з менеджером від AIESEC, він подивився на мене і каже: «Ні, в село ти не поїдеш».

– Що ж ти там робила?

– Мене відправили в державний дитячий будинок. Там було 60 дітей від 6 до 16 років: хто сирота, а хто – з дуже бідної сім’ї. Вони навчалися в різних школах в Чандігарху, але жили в інтернаті. Там моя задача була не викладати англійську, а проводити час з дітьми – організовувати різні конкурси, вистави, змагання, допомагати з «домашкою».

Графік – прекрасний: починаєш працювати о третій, коли діти повертаються зі шкіл.  Хоча «працею» це важко назвати, тільки задоволення. Атмосфера у дитбудинку була класна – старші дивляться за молодшими, йога-класи, різні музичні інструменти, комп’ютерний кабінет.

А була ще така традиція – якщо у когось в Чандігарху день народження, то ця людина, причому абсолютно стороння, приносила в інтернат торт і пригощала дітей.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Ти одна волонтерила в інтернаті?

– Ні, з дівчиною з Польщі, вона – професійний вчитель англійської. Вона для мене була справжнім відкриттям. І Латинську Америку об’їздила, і в Європі була. Питає мене: «Знаєш, як я подорожую? Відкриваю сайти авіакомпаній і купую найдешевші білети. Бачу – 20 євро, о, це мені підходить, і купую. Країна не має значення!» Отак ми з нею трохи поїздили по Індії. А вже через 1,5 місяця моє стажування завершилося, і я повернулася в Україну.

Досвід №2. Україна. Співробітник посольства Південної Кореї

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– В Україну повернулася та ж сама Інна?

– Ні. Індія мене відкрила. В Києві я була скромною і тихою, а там я постійно сяяла від щастя, гарцювала з рюкзаками, перестала боятися, розговорилася, нарешті, англійською. В Індії все було просто, люди дуже відкриті.

Коли я поверталася в рідне село потягом, то бачила індійські ландшафти по сторонам – пальми, корови, люди з корзинами на головах. Я жила думками, що хочу назад, ще півтора роки. За цей час знайшла, нарешті, як каже мама, нормальну роботу. До речі, на сайті rabota.ua! Закинула резюме, шукала щось на кшталт «асистент керівника», «секретар», побігала по співбесідах, а через два тижні вийшла на нову роботу.

– Ким влаштувалася?

– Спеціаліст консульського відділу посольства Південної Кореї. Щоб потрапити туди, я пройшла 3 інтерв’ю і склала 2 іспити з письмової англійської. Було десь 8 кандидатів. Знайомі не вірили: «Через кого ти таку роботу знайшла?». Я відповідаю: «Так це звичайний секретар, тут просто треба «свіжачки» після університету які не попросять велику зарплатню, але будуть аж «вгризатися» в обов’язки». Мене питають на останній співбесіді, на яку зарплату я розраховую, – кажу, $400 достатньо. Для 2011 року це було дуже непогано.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Подобалося? Не важко було переключитися на офісну роботу?

– Та я в неї просто закохалася! Класне керівництво, грузило завданнями, але цікавими. Я відчувала себе, як людина-павук, працювала по 12-15 годин, але я так хотіла! Спочатку приймала документи на візу, потім стала помічником консула з питань культури, освіти і науки, організовувала різні виставки, фестивалі, концерти. Південна Корея дуже дбає про свій імідж і вкладає в це великі гроші. Якщо десь хтось трошечки заїкнувся про Корею – консул має знати, тому преса моніториться постійно.

– І що за час роботи в офісі тебе не тягнуло за кордон?

– А я там відпустки проводила! То в Туреччині, то в Непалі, ну а першу, звичайно, – в Індії (сміється).

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Чому ж все-таки вирішила звільнитися?

– Немає росту. Ти – асистент у посольстві, і на пенсію підеш асистентом. Хоча в мене було стабільне життя – грошей вистачало, щоб влаштувати власний комфорт. Хотілося кардинальних змін. Тому я серйозно задумалась про роботу за кордоном.

– Родина підтримала тебе?

– Мама була категорично проти. У своєму рідному селі я була ледь не зіркою – а як же, англійську знає, працює в посольстві. Люди з інших сіл приїжджали до мене консультуватися з приводу віз навіть у Португалію. Мама дуже пишалася мною, і тут донька хоче все кинути і знову поїхати в Індію.

Досвід №3. Індія. Працівник HR-відділу в міжнародній IT-компанії

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– То таки знову Індія?

– Так! Одне з найкращих стажувань, яке пропонує AIESEC, – в TATA Consultancy Services (TCS). Це велика транснаціональна індійська IT-компанія. Робота – у HR-відділі компанії, місто Ченнаї. І знову ж таки – досвіду в мене не було. Я взагалі поняття не мала, що таке HR.

– Як же тебе взяли?

– Чотири місяця я їх закидувала листами. Мене або ігнорували, або присилали якісь відписки. І от в мене виникла ідея. У базі данних AIESEC я знайшла українку, яка вже 8 місяців проходить стажування у цій компанії і написала їй. Вона віднесла моє резюме до керівника HR-відділу TCS у Ченнаї – напряму, а не через координаторів. Через два дні я вже мала з ним інтерв’ю. Так, взагалі вони повинні наймати людину з досвідом у сфері HR, або яка має хоч якесь відношення до HR. Тому для мене так і залишилося загадкою – чого мене взяли. Може, пощастило, а, може, їм терміново потрібні були стажери. Якщо чогось хочеш, треба завжди наполягати.

– Що саме ти мала робити в тій компанії?

– У мене було 400 людей, яких я мала розподіляти по різним проектам. Це річне стажування з зарплатнею $400 на місяць. За умовами стажування, квиток в Індію ти маєш купити за свій кошт, зворотній – вже тобі оплачують. Житло орендуєш сама, але це недорого. За $50-70 – зазвичай, знімається 3-кімнатна квартира, по два стажери у кімнаті. Здається, що зарплата невисока, але на ці гроші можна було подорожувати Індією, добре харчуватися і т.д.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Важко було звикнути до роботи у абсолютно новій для тебе сфері?

– На початку було дуже важко і стресово. Мої колеги оперують IT-термінами, а я ні слова не розумію. Люди приходять, розповідають про Java skills і просять знайти їм проект, а я тільки головою киваю і дивлюся в інтернеті, що воно значить.

Те, що по документам ти стажер, – нічого не означає. Ти працюєш на рівні з усіма. Але і плюсів багато. Це постійні тренінги і конференції, і ти вчишся, вчишся, вчишся. Через рік я вже оперувала тими термінами, як професіонал.

– Офісна культура в Індіі сильно відрізняється від нашої?

– Якщо в індійському фільмі на стіні висить рушниця, то в кінці вона обов’язково станцює або заспіває. Отак і ми – співали-танцювали в офісі завжди. Уяви, серйозні збори відділу, 60 чоловік, всі обговорюють плани і цілі на наступний рік, і тут в кінці оголошують: «А зараз танці!». Шеф каже, мовляв, у нас тут є новачки у команді, і, за традицією, вони повинні показати свої таланти. Я була в шоці. Хтось вірша розказував, хтось танцював болівудський танок, мені довелося заспівати (посміхається).

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– А як взагалі з дисципліною та контролем? Можуть звільнити, наприклад, за спізнення, якщо прийдеш в офіс не о 8, а о 9?

– Хоч в 11! Це неважливо. Всі працюють розслаблено, компанія така величезна, що немає ресурсів за всіма слідкувати, до співробітників ставляться дуже лояльно. Наприклад, якщо дівчина виходить заміж, в неї буде відпустка – місяць! Мені пояснюють – шлюб у житті індійської людини буває тільки раз.

Або, наприклад, коли людина закінчує проект, вона має прийти в мій відділ і відзвітувати, що готова приступати до іншого. Так от люди на цьому етапі просто губляться. Один проект закінчився, інший ще не почався, робітник «зависає» між ними, але все одно отримує зарплату, хоч і меншу, ніж у проекті! А відслідкувати всіх нереально – людей дуже багато.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Відпустку взяти легко? Чи, наприклад, змінити проект?

– Це якраз те, що мене найбільше шокувало в роботі. Буває, приходять співробітниці і кажуть: «Ой, мені треба ще пару днів відпустки, я тільки приїхала з Делі, погано себе почуваю, бо в Ченнаї – дуже гостра їжа». Інша каже: «Я – з Делі, в мене мама захворіла, переведіть мене туди».

Я навіть не знаю, що сказати, йду консультуватися ще з кимось із відділу, і відповідь завжди одна: «Переводь, звичайно. Хто ж буде за її мамою дивитися?». Ще одна проситься у Мумбаї, бо в Ченнаї їй дуже жарко, і вона не може працювати.  У всіх – голоси дитячі і тихенькі, наче їх директор школи до себе викликав. І це IT-девелопери, які надають IT-сервіси в Америку, Австралію, по всій Європі. В голові не вкладається! (посміхається)

– А відмовляли взагалі хоч комусь?

– Звичайно, але це вже взагалі треба було принести фейкові документи, наприклад, підробити сертифікат про шлюб, аби отримати ту місячну відпустку.

Досвід №4. В’єтнам. Учитель англійської мови у приватному центрі

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Добре, от рік стажування минув. Ти повертаєшся в Україну?

– Так, і планую осісти назавжди. Бо я мамі пообіцяла, що після Індії повернуся, знайду роботу і буду вдома.  Але насправді в душі я не хотіла того.

– Мабуть, знову націлилася поїхати?

– Так! Знайшла на сайті indostan.ru оголошення, що у В’єтнам потрібні вчителі англійської у приватний центр в Хунг Єн провінції (80 км від столиці Ханою – ред.), і подалася на вакансію. Зарплату пообіцяли $1000 в місяць. При цьому у мене навіть інтерв’ю не було, бо менеджер центру дуже погано говорила англійською, і її важко було зрозуміти. Але вона мені запрошення на бізнес-візу надіслала, я придбала квиток в один кінець, і – привіт, В’єтнам.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Отак легко взяли?

– У В’єтнамі просто шалений попит на вчителів англійської. А це ж країна не маленька – 90 мільйонів населення, і повністю кваліфікованих та сертифікованих носіїв англійської на всіх не вистачає, чесно кажучи. Та й не хочуть «нейтів спікери» (англ. native speakers – ред.) у провінції працювати, бо їм там нецікаво, у великих містах розваг більше. Тому критерії відбору вчителів у якісь маленькі провінційні центри дуже часто досить прості – англійською говориш, виглядаєш пристойно, беремо!

– На твій погляд, які плюси і мінуси викладання англійської у В’єтнамі?

– Було дуже цікаво, новий досвід! В мене гарно виходило працювати з дітьми. Щодо мінусів – по-перше, вчителі цього центру жили у шкільних класах, переобладнаних під кімнати, куди втулили ліжко, шкафчик і пральну машинку. По-друге, менеджер почала мене просто експлуатувати – за два місяці в мене не було жодного вихідного. До того ж, я отримувала $750-800, а не обіцяні $1000, ще й з затримкою на тиждень.

Плюс нестабільний розклад: я могла проїхати 3 км на велосипеді, поцілувати шкільний замок і повернутися, бо відмінили урок, а мені ніхто нічого не сказав. Отакий тут безлад з вчителюванням.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– І ти знову вирішила кудись утікати?

– Але куди? Однак тут з’являється в центрі нова вчителька з США. Їй відразу це все не сподобалося, і вона пропонує мені їхати викладачем у Китай. От хто мене, не носія мови, туди візьме? «Я напишу рекомендацію!», – каже вона, а в неї вже було років з 20 досвіду за плечима. І що ти думаєш? Через якийсь час знаходжу у спамі листа від якоїсь школи у Китаї, яка готова мене взяти на роботу. І от ми з американкою плануємо втечу.

– Це просто якийсь гостросюжетний фільм! Чого б просто не звільнитися?

– По-перше, всі 3,5 місяці я працювала без робочого контракту. Мені його показували, як тільки я приїхала до В’єтнаму, а там – штраф за те, штраф за се. Я його так і не підписала. Ще й менеджер взяла з кожного вчителя по $200 депозиту. Але ж нема контракту – нема зарплати. Вона б нам просто не заплатила. Тому ми потихеньку-помаленьку робимо візи, отримуємо зарплату і наступного ж дня, ранесенько їдемо в Китай.

Досвід №5. Китай. Вчитель англійської мови для VIP-студентів

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Китайська школа зустріла привітно?

– О, спочатку була краса! У Нанкіну (місто на сході Китаю, одне з найзеленіших у країні – ред.) нас зустріли, sim-карти купили, безкоштовний сніданок організували, водія з машиною дали, тимчасове житло знайшли. Ми підписали робочий контракт і зразу ж пішли на два тижні канікул, бо тут саме був Новий рік.

– І от, нарешті, розпочалося спокійне життя у зеленому китайському місті…

– Ні. Одного ранку я прокидаюся, вся покрита червоними плямами, які прямо на очах перетворюються на пухирі. Подзвонити нікому не можу, бо немає грошей, поповнити рахунок теж не можу – все закрито. Це ж Китайський новий рік – всі роз’їхалися. Ще й Facebook у Китаї заблокований.

Біжу у лікарню, там також лікарів немає – тільки студенти, які пообкладалися енциклопедіями і почали шукати мою хворобу. Я ледве не плакала! Нарешті кажуть, що це вітрянка, але покласти в лікарню вони мене не можуть без головного лікаря. І от я ще три дні їздила в лікарню прокапатися на таксі – я вже ледве влізала у те таксі, та й на людину мало була схожа, обличчя просто поповзло, вся у пухирях. Слава богу, свята закінчилися, мене поклали у стаціонар. Одужала, приходжу платити. 3000 юанів ($450). Кажу, що в мене тільки 700 ($100)… Вони подивилися на мене і кивають, мовляв, добре, потім донесеш. Пізніше школа оплатила мій рахунок.

– Пощастило тобі!

– З моєї зарплати потім все вирахували, звичайно. Але ж все одно школа дуже виручила! Вони повірити не могли, що я обійшлася без їх допомоги, сама себе в лікарню поклала. Зазвичай, перші тижні вони змушені за іноземцем хвостиком ходити і все показувати.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Які особливості викладання мови у китайській школі?

– Це була VIP-школа – абсолютно інший рівень ставлення до викладання, ніж у тому самому В’єтнамі, наприклад. Там і art-craft-класи, і кулінарні класи, нове обладнання, повно різноманітних матеріалів. Все дають, аби вчила добре.

– Чи впливало на роботу те, що ти не носій мови? Як студенти реагували?

– У мене english-related degree (кваліфікація політолога-міжнародника та перекладача), і я можу викладати англійську навіть в університеті. У Китаї це має дуже важливе значення – щоб твій диплом був пов’язаний з англійською. Плюс я надала всі документи – зі школи, університету, скільки годин англійської в мене було, які екзамени складала, тому я отримала офіційний дозвіл на роботу у цій школі.

Те, що ти, – не носій мови, –  насправді не проблема. Спочатку, правда, дійсно було важкувато знайти студентів, я кажу їм, що з України, а вони не розуміють, де це, що це. Потроху набралося 23 студенти, від 5 до 40 років. З кожним – окремі уроки, по 40 хвилин, під які пишеться індивідуальний план. От, наприклад, була в мене 40-річна домогосподарка. Її донька навчається в цій школі, і вона хоче вдома спілкуватися з нею англійською. Інша китаянка планувала поїхати в Штати, і їй треба знати, як замовити таксі, як спілкуватися в аеропорту і т.п. Був студент – гурман, просив вчити назви продуктів, як замовити страву у ресторані. Я була не найкращим, але і не найгіршим учителем у школі.

– Гарна зарплата?

– $1200 на місяць, плюс бонуси. Правда, з мене постійно за щось вираховували, але менше $1000 не було ніколи. Багато часу вчитель проводить за написанням звітів, характеристик учнів. Це дуже кропітка праця, бо китайські секретарі уважно перевіряють усе, і якщо, наприклад, дата вказана невірно, то бонусів позбавляють. Приходиш за 40 хвилин до початку уроків протягом місяця – ще бонус. Отак $100 за місяць могло назбиратися. І це за 30 годин роботи на тиждень!

Кращого графіка взагалі не знайдеш: дві години вечорами, субота і неділя – цілий день. Так, на вихідних було трохи важко, але от понеділок і вівторок – взагалі вихідні, навіть нема чого жалітися. Рівень витрат тут невеликий: житло, як правило, ділиш з іншими вчителями, їжа коштує копійки, тому я навіть трохи відкладала.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– З китайцями легко комунікувати? 

– Китайці надзвичайно пунктуальні. Не пам’ятаю жодного випадку, коли хтось із моїх колег чи друзів коли-небудь запізнився на зустріч. Хіба що тільки з дуже поважної причини. Уроки починалися, зазвичай, вчасно.

Ця риса мені подобалась, бо я теж дуже пунктуальна людина. А ще для мене не було більшого задоволення, ніж спілкування з місцевими, не знаючи китайської. Вони витанцьовують перед тобою, жестикулюють, намагаються донести інформацію усіма способами. Не залишать у спокої, доки не побачать, що ти зрозуміла. Респект їм за це! Я була приємно вражена їхньою кмітливістю. Це тобі не В’єтнам! Там, навпаки, ти витанцьовуєш перед місцевими, намагаючись хоча б щось пояснити, але вони тільки сміються.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– А було щось таке у Китаї, що тобі категорично не подобалося?

– Плітки! У Китаї стіни точно мають вуха, і якщо ти ні в чому не замішаний, то це тільки тимчасово. Наприклад, секретар з моєї школи якось «випадково» згадала, що бачила мене у барі (лихо яке! вчитель – і у барі!), хоча її там не було. При цьому вона загадково посміхалась, типу: «Я все про тебе знаю». Б’юсь об заклад, що мій вечір обговорювався з іншими секретарями за обідом.

Після цього всі свої справи (приміром, похід в банк, відправка бандеролі) я вирішувала за допомогою китайських друзів, але не секретарів. Робила б і сама все, але без знання мови там вижити практично неможливо.

У Китаї взагалі краще тримати з усіма дистанцію, бо інформація обов’язково спрацює проти тебе. Наприклад, якщо на роботі дізнаються, що ти кредит виплачуєш в своїй країні, то це значить, що вибору в тебе нема, скаржитись не будеш, а будеш мовчки працювати.

Врешті-решті в школі почалася справжня і дуже некрасива Санта-Барбара. Усі проти всіх. Я не витримала і подала заяву про звільнення. Мої колеги зробили це на місяць пізніше.

– Куди хотіла поїхати після Китаю?

– Індонезія. Подруга запропонували вчити англійської місцевих диспетчерів в аеропортах.

Досвід №6. Індонезія. Учасниця кінозйомок і ТБ-шоу

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Це вже зовсім інший рівень викладання.

– Не те слово! Це робота у індонезійській компанії Air Nav Indonesia, яка єдина займається навігацією усіх польотів в Індонезії. Співбесіда мені сподобалась і була багатообіцяючою – зарплата $1200, чотири робочих години в день, я мала вчити диспетчерів, як англійською комунікувати з пілотами. Єдине що – кажуть, ви тільки work permit (дозвіл на роботу) почекайте, через два тижні точно буде!

Я повірила, бо ще не знала особливостей індонезійського менталітету. Чекала 5 місяців, кожного дня дзвінки: «Інна, ось вже через тиждень точно все буде готово! Інна, от я вже майже тримаю твій дозвіл у руках». То уряд змінився, а разом із ним – і міграційні правила, то ще щось…

Взагалі, Індонезія – це країна відмовок, країна непорозумінь. Агенти, які намагалися зібрати всі потрібні для мого work permit документи, мінялися щотижня. Зі мною на дозвіл чекали ще два хлопці з Індії та Швейцарії і моя подруга з України. Так я на ту роботу ніколи і не вийшла (посміхається).

– А як же ти увесь цей час заробляла на життя?

– На зйомках у кіно-масовках і ТБ-шоу у Джакарті. Зйомок дуже багато, ця індустрія дуже швидко розвивається. Знімаються фільми, реклами, шоу… Варто лише потрапити на першу зйомку (а якщо ти вже деякий час живеш у Джакарті, то неодмінно рано чи пізно почуєш від когось про зйомки та їх локацію, як трапилося і зі мною), познайомитися з агентами, які співпрацюють з production houses і постачають зйомки, і все – ти у списку.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Крім зовнішності, для цього ще якісь таланти треба?

– Ні. В Індонезії панує культ білої людини – «bule» (з індонез. «біла людина» – ред.). На вулицях Джакарти дуже часто хтось кричить тобі: «Hello, Mister Bule!». І не має значення, що ти дівчина (сміється).

Знайти підробіток іноземцю у столиці доволі легко. Досвід і освіта не мають значення, зовнішність і зв’язки – головні критерії успіху. Інша справа, що працювати на туристичній візі в Індонезії дуже небезпечно. В Джакарті часто проводяться чистки – міграційний офіцер у будь-який час може постукати в двері і перевірити паспорт. Я на освітньо-культурній візі працювала на свій страх і ризик. До речі, ті production houses платять шалені хабарі Міграційній службі, щоб їхніх людей не чіпали.

– Які заробітки у цій сфері?

– Коли як. Приблизно – $50-70 в день, якщо понаднормово, то іноді до $100 виходить. Спочатку важко, бо не знаєш, як це працює. Агенти дурять, бо ти – нова. Дають тільки половину грошей, кажучи – нікому не давай свій номер телефону, я тобі знайду мільйон зйомок. Заробіток повністю залежить від агентів, якщо віза є – платять більше, якщо нема – дають, скільки хочуть.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Де знімалася?

– Двічі – у рекламі Samsung, місцевого банку, а ще про мене навіть окреме телешоу зробили – «Turis rempong», це шоу про туристів, які знайомляться з Індонезію. Кожен випуск – нові тема і турист. Моя програма була про ферму, де вирощують вугрів на експорт. Я там навіть індонезійською трохи говорила. Зйомки тривали 12 годин, мені за них заплатили $70.

– На зйомки справжнього художнього фільму потрапила?

– Навіть у кінотеатрі себе бачила (сміється). У тому фільмі в мене було багато епізодичних ролей. Я була і офіціанткою, і подругою головної героїні, і відвідувачем нічного клубу, і навіть фанатом піаніста, який заходив у той клуб. Звісно, мене постійно гримували.

Ще знімалася у ролі фінської лучниці на Олімпійських іграх у Сеулі 1988 року. Це картина про трьох індонезійських лучниць, які вибороли там медалі. Фільм високобюджетний, з відомими місцевими акторами. Взагалі це було класно – професіонали вчать тебе, як правильно тримати лук, стріляти, одягати спортивне спорядження. За «лучницю» мені дали $50. Мали більше заплатити, але агент скористалася тим, що я новачок. Загалом я побувала на зйомках десь десяти стрічок.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Подобалося таке життя – зі зйомки на зйомку?

– Спочатку так. Але потім дуже стомлюєшся, це все-таки тяжко. Бо платять не за кількість сцен, а за час, проведений на знімальному майданчику.

– Який не фіксований…

– Який не фіксований, як і все в Індонезії (сміється). Тебе можуть найняти, заплатити грошей, але так ні в чому і не зняти. А ще – ставлення. Якщо це високобюджетний фільм, то тобі кави та води принесуть, гарним обідом нагодують, а якщо малобюджетний, то й ставлення відповідне.

До речі, крім зйомок, я ще викладала у Політехнічному університеті – два рази в тиждень протягом місяця я читала лекції першокурсникам про різноманіття культур, а другокурсникам розказувала, як правильно оформлювати резюме, як готуватися до співбесіди і т.п. Плюс я також перекладала сайт Міністерства туризму Індонезії з англійської на російську. Так було два місяці, потім вони перестали платити, я забрала останню зарплату і сказала: «До побачення».

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Якою тобі запам’яталася Індонезія?

– Наприклад, час в Індонезії не має ніякого значення. Якщо індонезієць пообіцяв щось зробити завтра, – значить, що це буде виконано у будь-який інший день/тиждень/місяць/коли-небудь. Робочі зустрічі тривають годинами: якщо почалася об 11 ранку, то закінчиться, у кращому випадку, о 4-5 вечора, при тому, що безпосередньо бізнес-питання обговорюються хвилин 10-15 перед тим, як усі розходяться додому. Решта – це теревені і жарти, потім – обід, і знову теревені.

Індонезія – це країна, в якій люди на все мають виправдання. Чому запізнився на зустріч? Чому документ ще не готовий? Пояснення доведеться слухати довго.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– А індонезійці які? 

– Завжди усміхнені і щасливі, і це помітно всюди. Без посмішки нічого не відбувається. Я ні разу не бачила жодного сумного індонезійця! Життя в оточенні усміхнених і веселих людей – це те, за чим я сумую.

– От ти попрощалася з Індонезією, і знову літак, нові пригоди?

– Літак – ні, пригоди – так. В аеропорту виявилося, що я щось наплутала з візою і пробула в Індонезії два зайвих місяці (а всього прожила там 7 місяців), тож мала заплатити overstay – $1200, бо з країни мене не випустять. Коли працювала в посольстві у Києві, то дивувалась, як можна просрочити візу. А тут сама в таке втрапила. Коротше кажучи, в мене було лише три дні на сплату, інакше – півроку в’язниці. Врешті-решт все вирішилося, і я знову вирушила у В’єтнам.

В’єтнам для мене – як паличка-виручалочка, ідеальне місце для покращення фінансової ситуації. Наразі їду в провінцію, де матиму контракт на рік.

Про мрії, внутрішні зміни та особисті уроки

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Інна перед першою поїздкою в Індію, 7 років тому, та Інна зараз. Яка різниця між ними?

– Раніше я завжди планувала свій наступний крок – зараз пливу за потоком. У мене завжди квиток тільки в один кінець, бо хтозна, кого я зустріну у подорожі, і яка можливість з’явиться. Навіщо вигадувати собі якісь обмеження?

Ризик, спонтанність, авантюризм і жага до пригод – ось що дійсно розправило мені крила. Це завжди в мені було, але випірнуло на поверхню лише в Азії.

Але, мабуть, найголовнішим особистим відкриттям було те, що я дійсно насолоджуюсь тим, як знаходжу вихід з усіляких складних ситуацій, в які постійно потрапляю. Це як спорт. Якби це було карате, то в мене був би вже чорний пояс. Ще я стала ставитись до багатьох речей простіше, бо насправді все просто, і ми самі все ускладнюємо.

– Як ти себе заспокоюєш, коли потрапляєш у складну ситуацію?

Кажу собі, що гірше вже не буде. Я абсолютно впевнена, що все рано чи пізно вирішиться саме собою, у моєму житті тільки так і відбувається. А ще – перевірено сто разів – добрі люди є скрізь, і вони ніколи не залишать у біді.  Навчилася сприймати людей такими, якими вони є і нікого не ідеалізувати.

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Що порадиш тим, хто б і радий щось змінити, але не виходить.

– По-перше, треба жити на повну потужність і постійно пробувати щось нове. Лише таким чином можна поступово відкривати себе і свої внутрішні можливості. По-друге, ніколи ні про що не жалкувати. Це завжди лише погіршує ситуацію. Рішення прийнято, крок зроблено, рухаємось далі. Бо з усіх ситуацій завжди є вихід. Це я на собі неодноразово перевіряла! (сміється) 

А ще посміхатися. Цього варто в індонезійців повчитись. Коли здається, що все погано, і сльози рікою, то треба поглянути на проблему з іншого боку і посміятись з себе. Працює на 100%!

Інна Коломієць

www.facebook.com/inna.kolomiiets

– Інна, чи є ще щось, про що мрієш?

– Велоподорож. Спочатку хочу проїхати з Ханою в Сайгон на велосипеді. Потім, як назбираю грошей, буду підкорювати Латинську Америку на велосипеді або без. Наступного року планую подавати документи на навчання у Південній Кореї або Сингапурі. Хочу вивчати мистецтво переговорів і дипломатію. Планів завжди багато. І пригодам, як бачиш, нема кінця-краю. Але я не жаліюся, завжди на позитиві, хоча й втомилася трохи. Але все одно краще так – бо відчуваю себе по-справжньому живою.

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Лучшие статьи за неделю – у вас в почте

Читайте также