«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Редакція rabota.ua запускає новий спецпроект – «Творчість у розрізі». У рамках проекту ми покажемо творчий процес зсередини на прикладах українських представників творчих професій.

Герої проекту – це творчі особистості зі своїм впізнаваним стилем, котрі здобули популярність в Україні і, можливо, за кордоном. У кожного – свій метод організації роботи, пошуку ідей, свої складнощі, розчарування і джерела натхнення.

Наш перший герой – художник-ілюстратор книг Владислав Єрко, відомий в Україні та за її межами. Найчастіше його роботи можна побачити у книгах українського видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

У книжковій графіці Єрко працює з 1989 року. Він ілюстрував твори Уільяма Шекспіра, Джонатана Свіфта, Ернста Гофмана, Льюїса Керрола, Германа Гессе, Умберто Еко, Карлоса Кастанеди, Річарда Баха, українські народні казки та багато інших. Переможець низки престижних художніх та книжкових виставок, володар титулу «Людина книги». Загальне визнання отримали його ілюстрації до книг Пауло Коельо та до андерсенівської «Снігової королеви», яка видається по всьому світу – від Великої Британії до Південної Кореї та Австралії. У інтерв’ю для редакції rabota.ua Владислав Єрко розповів про те, як створює свої ілюстрації, про роль музики в творчому процесі, чого найбільше боїться та чому хотів би жити в часи, коли не було електрики.

Про честолюбність і марнославство

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Владиславе, ви сказали, що не вішаєте свої роботи на стінах у себе вдома, і що не хочете прив’язуватися до своїх робіт, а цінуєте тільки сам процес творчості. Майже як тибетські монахи, які рік працюють над створенням складних і прекрасних картин із кольорового піску, а потім в одну мить їх знищують.

– Мені далеко до буддійських ченців, оскільки мою роботу не так просто знищити. Усе доводиться до поліграфії, до накладу. 10-20 тисяч примірників книги щороку. Це вершина найбільш честолюбних бажань ілюстратора книг – наклад.

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Наскільки для художника важлива популярність? Чи важливо, щоб люди знали, що це ваші роботи?

– Заяви на кшталт «я великий і неповторний творець», як часто говорять декотрі художники, – це вибір моделі поведінки, продиктований невтримним марнославством, можливо, травмами дитинства. Ще «на зорі туманної юності» я отримав від цього щеплення: на одному із з’їздів Спілки художників України я спостерігав, як двоє дідусів, заслужених художників, тягали один одного за лацкани, з’ясовуючи, хто з них після війни першим зробив бюст Шевченка в Черкаській області. Все це виглядало як карикатурна ілюстрація до теми марнославства.

Нашим українським художникам це дуже притаманно – переживати, що конкуренти можуть затьмарити їхні здобутки, при цьому вони задовольняються місцевим форматом, «глобусом України», сірим і одноманітним за своїм емоційним забарвленням. Це тужливе «гей-гей-гей», обов’язково історичні травми, і ще пасторалі – хатинка, стежина, калина, малина… А світовий контекст, те, що відбувається у світовому мистецтві, віяння, тенденції – їм байдужі.

– А ви себе відчуваєте художником у світовому контексті?

– Я себе ніяк не відчуваю, а тільки втягую голову в плечі і ховаю очі, коли хтось каже: «А, це ж ви, хто намалював Снігову Королеву!» Думаю, ось зараз як дасть мені і скаже всю правду про цю книжку – про несмак, про загравання перед не надто освіченими людьми, які купують її своїм дітям. Утім, певною мірою, мене мучать сумніви, тому що цього року виповнюється вже 17 років як ця книжка перевидається в різних країнах світу. Але мене з нею давно нічого не пов’язує. Я з неї просто виріс.

Про країну поп-культури

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Але хіба перевидання книги протягом 17 років не є критерієм того, що це цінний твір?

– Здатність добре продаватися – не є показником цінності того продукту, який ми називаємо мистецтвом. Наприклад, як ви поясните неймовірну популярність творчості Стаса Михайлова або пісні «Смерека»? Ця пісня – триакордний жах, який для мене є втіленням жлобства. Якщо можна зафіксувати, заморозити жлобство в звуці, так це саме пісня «Смерека», і наш народ вихований її «споживати». Але зовсім не вихований сприймати мистецтво. І про це потрібно говорити.

– Тоді виходить, що в мистецтві первинним має бути не попит, а пропозиція, коли людям пропонуються якісь нові моделі, і, можливо, вони це полюблять?

– Ми такий народ, який шанує тих, хто виїхав з України, досягнув успіхів за її межами, а потім ми кажемо: «Енді Уорхол, він же наш, він же лемко!» Але, якби Енді Уорхол жив в Україні, то його ім’я навряд чи було б комусь відоме, а на його творчість навряд чи був би попит.

Я знаю багатьох прекрасних художників, у тому числі ілюстраторів, в Києві та в інших містах України, які набагато сильніші, ніж я, у них більше смаку, вони цікавіші. Але те, що роблять вони, виявляється занадто складним і нецікавим для широкого загалу. Коло людей, які можуть оцінити таку творчість, в Україні набагато вужче, ніж, скажімо, в Польщі чи в Чехії.

– А чому так?

– Це пов’язано, перш за все, з вихованням. У нас навіть немає музею сучасного мистецтва – він нікому не потрібний. Є «Мистецький Арсенал», але це змінний виставковий вернісаж. Є PinchukArtCentre, але цього замало, і це тільки в Києві. Потрібен музей в сучасному форматі, в якому б не було нічого заскорузлого, позавчорашнього в гіршому сенсі цього слова. На жаль, люди, котрим цікаві зміни в мистецтві, актуальність мистецтва, в Україні в переважній меншості. У нас країна поп-культури. І я усвідомлюю, що теж є частиною цієї поп-культури – в своїй галузі, в сфері ілюстрації.

Про передчуття у творчому процесі

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Чи є якась система, якийсь ритуал, які допомагають вам у роботі?

– Щонайперше, мені потрібна найпримітивніша мотивація – інтерес до того, чим я займаюся. Наприклад, до дитячої книжки, до якої малюю ілюстрації. Спочатку книжка постає в моїй уяві в якихось феноменальних втіленнях. Це дуже оманливі видіння, оскільки як тільки намагаєшся наводити різкість, раптом ця очевидність і ясність починає згасати.

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Кресало»

Створюється виразне відчуття, що стоїш на порозі чудового періоду, коли ти отримаєш чимало задоволення від роботи і результат не повинен засмутити, тому що ти вже побачив уявну фінальну картинку. Це почуття підтримує мене протягом всієї роботи, хоча буває й багато розчарувань.

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Маленький принц»

– А що вас розчаровує?

– Я малюю повільно, тому що дуже ретельно працюю над деталями, отримуючи від цього майже фізичне задоволення. Часто просто не можу зупинитися. Тому дуже заздрю ​​художникам, які працюють швидко. Вони не встигають втомитися від самих себе. У процесі роботи вони не відстають від свого бачення книги. А коли це тягнеться довго, з’являються нові образи, нові інтерпретації – в середині роботи можна раптом зрозуміти, що нове бачення ти вже не потягнеш, бо складно відмовитися від того, на що витрачено півроку зусиль.

Про творчість і бізнес

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– До того ж, напевно, є дедлайни, які встановлюють видавці, чи не так?

– Я не зв’язуюся з видавцями, які встановлюють дедлайни, калькулятори або будь-які інші елементи здорового глузду. У мене є Малкович (Іван Малкович, засновник видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» – ред.), який терпить стільки, скільки потрібно. Для нього, як і для мене, важлива хороша книжка в результаті.

З Малковичем у мене підготовка ілюстрацій до книги займає плюс-мінус рік або два. На відміну від інших видавців, які ще перед початком роботи можуть призначити тобі дату друку книги на фабриці. Я їм кажу: «Ні у вас, ні у мене зараз немає навіть відчуття того, якою буде майбутня книга, про які дати може йти мова?».

– Це вітчизняні чи зарубіжні видавці?

– Зарубіжні видавці мені взагалі не зрозумілі. З ними я практично не контактую. Вони купують права на вже готові книжки. Але якби я лише спробував прожити рік в тому темпі, який мені пропонує, наприклад, італійське видавництво або австрійське, я б не вижив. Пропозиції від них звучать приблизно так: «Ви приїдете, скажімо, у Флоренцію, ми вас годуємо-напуваємо, ви тут живете і працюєте. Вам року досить, щоб зробити книгу? – Ну, більш-менш, – відповідаю я. – Що значить більш-менш? – дивується видавець. – Потрібно знати точно. Ну, добре, давайте з запасом: рік і ще півтора місяці, щоб зробити таку ж книжку, як «Снігова королева»».

– Бізнес-підхід…

– Так. Але я їм кажу, що мені не цікаво робити таку ж книжку, я хочу зробити іншу. Це найстрашніше для них, тому що, на їхню думку, художник, який зарекомендував себе з певного боку, повинен продовжувати робити вже самому собі обридлу образотворчу концепцію. Тоді все чітко, зрозуміло і передбачувано. Але мені, як художнику, хочеться рухатися і в інших напрямках. А це дуже небажано.

– Тобто ваш творчий стиль не сприймає таких жорстких бізнес-рамок?

– Ні, я – не людина бізнесу. Але книговидання в нашій країні важко назвати бізнесом взагалі. Принаймні, у видавництві, з яким я працюю. Це виключно ідеалістичний проект Івана Малковича, який відмовився колись видавати книжки російською мовою в Україні, що приносило б йому очевидну вигоду. Але він свідомо відмовився від величезних грошей, бо йому хотілося, щоб російськомовні люди в Україні купували українську книгу, тому що вона краща, і так удосконалювали б мову. Так що бізнес-план – це не про Малковича, і не про мене.

– Тож за рахунок ілюстрацій українському художнику не збагатитися?

– Гонорари ілюстраторів – досить смішні гроші, тому більшість заробляє чимось іще: живописом, графікою, літографією. Споживачі цього мистецтва, в основному, зарубіжні, і це дає художникам прожиток. Наприклад, у західних замовників популярний офорт. На відміну від наших олігархів, яким дуже важливий ексклюзив. А офорт можна зробити до ста відбитків, тому наших багатіїв він не приваблює. Не так давно відкрився величезний ринок Китаю, де дуже багато бібліофілів: у них власні бібліотеки, тому такий жанр як екслібрис (книжковий знак, що засвідчує власника книги – ред.) у них користується великою популярністю.

Про «дитячий» вибір

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– А у вас є роботи в цьому жанрі?

– Так, я зробив кілька екслібрисів, але все ж вважав за краще працювати в ілюстрації. Вона мені зрозуміліша, оскільки є зв’язок з текстом і з самою книгою як об’єктом.

Я взагалі люблю книжку, як річ в собі, наповнену різними емоціями. Мене з дитинства притягувала книга: хлопчиком я малював на полях поправки до чужих ілюстрацій або до картин в альбомах. При цьому я довгий час навіть не підозрював, що, наприклад «Мона Ліза» або моя улюблена «Три музиканти» Пікассо, десь існують ще, окрім моєї книжки.

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Кресало»

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Кресало»

– Так що творчу сферу ви визначили для себе дуже рано. Не всім так щастить.

– Так. Але є ще причина, чому мені комфортно саме в цій сфері: ілюстрація книг допомагає мені ховатися від свого максимального самовираження. Наприклад, у живописця є полотно, на якому він відображає своє естетичне «я». Тобто художник і є його картина. А я – лише додаток до Шекспіра, Гофмана, Андерсена або кого-небудь іще.

Про ілюстратора у ролі другого плану

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Як ви працюєте з текстами книг? Як у вас складаються з ними стосунки?

– Я ховаюся за автором і влаштовую свою тиху екранізацію цього тексту. Я всього лише ілюстратор – і мені це подобається! Це осмислене друге місце після автора, яке я собі відводжу. Хоча прекрасно розумію, що ту чи іншу казку читала неймовірна кількість людей протягом пари сотень років, і вона давно вже у них «в підкірці», а новими можуть бути тільки ілюстрації, які дозволяють її по-новому відчути. Полюбити або, навпаки, – розлюбити.

У мене так було: вийшла казка, яку я обожнював з дитинства, з новими ілюстраціями одного художника, і через них я ту казку розлюбив. Так що я дуже боюся такого повороту зі своїми ілюстраціями. Саме тому боюся братися за такі «брили» текстові, як, наприклад, «Майстер і Маргарита», бо у кожного в голові сформувалися вже свої образи героїв. Та й взагалі, моя практика та історії життя багатьох інших художників показують, що мистецтво часто народжується з нелюбові.

– З нелюбові? Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі заперечення, неприйняття. Коли, наприклад, ти щось любив половину свого життя, а потім раптом усвідомив, що це зло в своєму крайньому прояві, і від нього потрібно позбавлятися. У цьому є стимул до розвитку. Наприклад, у мене весь час змінюється список улюблених авторів, і в цьому рейтингу той, хто був на першому місці, може піти на останнє, або зовсім вийти зі списку.

Про побут художника

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– А кого з художників ви любите?

– Тих, які зовсім на мене не схожі, і які роблять те, на що у мене не вистачило сміливості чи таланту. Наприклад, французькі живописці Моріс Утрилло або П’єр Боннара. Я пробую іноді, але виходить другорядно. І мене це засмучує. Тому я розділяю: любити іншого художника і намагатися бути на нього схожим. Це я про творчість, не про особистостей кажу. Художник, письменник та й будь-яка творча людина може бути абсолютно нестерпним у побуті і огидною людиною, але при цьому – генієм. Або навпаки – може бути ангелом, але абсолютно посереднім і нікому не цікавим.

– Цікаво, який ви в побуті? Як проходить ваш звичайний робочий день?

– З появою інтернету порушилася моя звичайна затишна повторюваність творчого процесу. Тепер мало не кожну годину мені чомусь потрібно зайти в Facebook чи пошту перевірити. Я б хотів потрапити в ті часи, коли взагалі не було електрики. Здається, що тоді час плинув зовсім інакше і люди встигали зробити неймовірно багато. Якби не сучасні гаджети, мені здається, я встигав би зробити набагато більше. Іноді я півдня зайнятий незрозуміло чим.

– Але при цьому ви думаєте про поточну роботу?

– Так, але також і про мільйон інших речей, на які я ніяк не можу вплинути, – політика, війна… У нас син уже другий рік в АТО, так що наша сім’я весь час живе в цій емоції війни, і обходитися без новин ніяк не виходить.

Але якщо згадати, скажімо, мій робочий день ще десять років тому, то ранок зазвичай починався з добре темперованого клавіру Баха або фортепіанних сонат Моцарта чи фортепіанного джазу Білла Еванса або Пола Блея. Це свого роду ранкова гармонізація для мене. Так я себе налаштовую на роботу. В процесі роботи музика мені також необхідна. Причому для кожної книжки у мене свій перелік творів, в основному класичних.

– Свої роботи малюєте від руки?

– По-різному. Дитячі книжки в основному малюю руками. Для дорослих – користуюся планшетом, що майже те ж саме, тому що це той самий олівець, який повторює рухи руки.

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Ромео і Джульєтта»

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Ромео і Джульєтта»

Про творчу кризу

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Кажуть, що у всіх творчих людей трапляються періоди застою або прокрастинації, коли хочеться зайнятися чим завгодно, тільки не творчістю. Як ви з цим справляєтеся?

– Як правило, в мене трапляються такі речі, коли я роблю роботу, яку не дуже хотів би робити, але треба, бо це заробіток. Коли сидиш і пишеш маслом що-небудь з думкою сподобатися замовнику. Ось з ілюстрацією такого не буває. З нею я відчуваю себе легко і спокійно, тому що не прив’язаний до чужої думки. Роблю собі з легкістю помилки, не оглядаючись. А в роботі для замовника я скутий якимись фільтрами, страхами, і тому не продуктивний. Замість того, щоб працювати, ходжу і псую настрій своїм близьким.

– Ви працюєте вдома, де одна з кімнат обладнана під майстерню. Під час роботи ваші домашні допомагають або скоріше заважають? Чи потрібно вам усамітнення для творчості?

– Я швидше інтроверт. Не такий як Лев Миколайович (Толстой – ред.), звісно, щоб накричати на дружину за кроки в коридорі, але під час роботи краще, аби мене не чіпали. Я зазвичай випадаю з контактного середовища: не відповідаю на дзвінки, не реагую на якісь пропозиції.

Про музу художника та зображення ароматів

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Фото: Тетяна Пастір

– Прийнято думати, що творчій людині необхідна муза. Чи є у вас така людина, котра надихає?

– Я дуже люблю свою дружину, і вона, напевно, і є така людина. Весь час картаю себе: «Ну чому я її не малюю?» Вона в мене красуня.

Колись один мій приятель написав тридцять дуже достойних картин за короткий період своєї палкої закоханості – всього за два місяці. І це були всі картини, які він написав за все життя, – більше після цього він до живопису не повертався. Тобто емоційний сплеск, який він пережив, відбився в його роботах. Тож буває і так.

– Над чим зараз працюєте?

– Зараз хочу знову взятися за Шекспіра. Свої роботи до двох останніх книг «Гамлет» і «Ромео і Джульєтта» вважаю вдалими. Тепер думаю ще зробити «Короля Ліра» або «Річарда III», а, може, «Сон в літню ніч».

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Гамлет»

«Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-би-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

Ілюстрація до книги «Гамлет»

Хотілося б також проілюструвати поезію. Наприклад, Роберта Бернса. У нього прекрасно описані маленькі і самотні люди, пташки і звірята. А ще запахи – поля, сіна, дощу… Цікавий спектр ароматів, які мені б дуже хотілося спробувати передати в образах. Я вже побачив в уяві кілька ілюстрацій, вони вже записані десь на моєму внутрішньому «вінчестері», але поки їх замало. Повинно бути штук сорок, тоді можна починати малювати. Але напрямок, півтони – вже є. Це такий чудовий період передчуття, коли «дурень думкою багатіє».

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Лучшие статьи за неделю – у вас в почте