«Коли бачиш проблеми людей – не хочеш ні спати, ні їсти, тільки голосно розповідати про це»: журналісти Нікіта Галка та Дар’я Кінша 

Усі професії важливі. Але без деяких суспільство накрив би «блекаут» – адже хто стоятиме на варті життя, здоров’я та безпеки?

Спецпроект #потрібні_люди – серія інтерв’ю The Point (robota.ua) із представниками соціально значущих професій: небезпечних, складних і неймовірно цікавих. За кожним професійним вибором – унікальна історія. Ми запитаємо в наших героїв, чому вони обрали свою справу та які виклики, непомітні для оточуючих, приймають щодня. Про найскладніші та найліпші робочі моменти, професійні забобони, традиції. Про складнощі, попри які вони бережуть вірність професії, та завдяки чому точно знають – навіщо.

Наші герої – журналісти новин на «Суспільному» Дар’я Кінша та Нікіта Галка – розповіли, як це: коли можна вийти після зміни з ньюзруму, але пошук тем та героїв перетворюється на цілодобову звичку; про полювання на правду як життєве кредо та якості, загартовані професією.

Про натхнення, антимотивацію та «штурм» першої роботи на телебаченні

 – Отже, колеги – чому ви обрали свою справу? І яким був ваш шлях до професії журналіста?

Дар’я Кінша: Стати журналістом я мріяла ще з восьмого класу. Я з села в Кіровоградській області. І розуміла, що для реалізації своїх планів переїхати в обласний центр – Кропивницький – замало. Київ – місто великих можливостей, ось що було моєю ціллю. І попри заборону рідних не їхати так далеко, я все-таки зробила це. Цього року закінчила Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю «Тележурналістика».

Іти до мети бувало складно. За час навчання в мене з’явився комплекс, адже, за словами викладачки, моя гаркавість – це профнепридатність. Непросто було відучитися розмовляти суржиком. Не подобалася собі в кадрі. Це збивало зі шляху. Цікаво, що підтримали мене знайомі – мовляв: «Коли ми вже побачимо тебе по телевізору?» Тоді я зрозуміла, що люди вірять у мене більше, ніж я сама. І подумала: навіщо було боротися за переїзд у Київ? Щоб потім – здатися? Невже все даремно? До того ж, на третьому курсі мені довелося  працювати офіціанткою, і спочатку робота мені подобалася, але згодом усвідомила, що хочу більшого. І це також мотивувало ще більше прагнути до професії, де можна змінювати світ на краще.

Нікіта Галка: Я навчаюся на четвертому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, спеціальність – «Майстерність диктора та ведучого програм телебачення». Життя вело мене до цієї роботи змалечку. З дитсадка виступав на всіх концертах. Згодом 10 років жив мрією стати футболістом, а поле – це також сцена з глядачами, емоціями та адреналіном. До речі, свої перші гроші на професійний м’яч я заробив у 15 років саме на телебаченні – у програмі «Право на владу» «працював» глядачем, який сидить у залі та плескає в долоні. Також я роздавав флаєри на морозі, нарізав курку в магазинах як промоутер, махав прапорцями на відкриттях супермаркетів, працював у «МакДональдзі». Тому зараз, коли колеги на телебаченні скаржаться на втому через кілька годин на сонці, я ставлюся до цього з повагою, але пам’ятаю, наскільки важче цілодобово розвантажувати фури з квітами…

Щодо освіти, я вагався, куди вступати, до останнього. Але перший крок на сцену перед приймальною комісією змінив моє життя.

Я занурився в професію, і чим більше навчаюся та працюю, тим чіткіше розумію, що вибір був правильним.

Мій виш – це чудова професійна школа, де я отримую багато знань. Проте вважаю, що журналісту корисно якомога раніше починати працювати «в полі».

 – А як саме ви потрапили на телебачення?

НГ: Я мав пройти практику і був налаштований знайти таку можливість саме на телебаченні. На жаль, дзвінки на телеканали результату не дали – ніхто не погодився запросити мене офіційно. Довелося діяти «нахрапом». Дослідив відкриту інформацію про керівників на телеканалах, приходив на прохідні і казав охороні, що я новачок, просто не встиг оформити перепустку, – тільки б прорватися до потрібних людей.

На «UA: ПЕРШИЙ» турнікети були відчинені. Але з’явився інший квест: 24 поверхи, а який із них потрібен?.. Просто питав у всіх, кого зустрів, і вже за п’ять хвилин сидів перед виконавчим продюсером і шеф-редактором. Так і потрапив на практику, а через три місяці мені запропонували роботу.

ДК: Мені не довелося «штурмувати» телебачення – практику на каналі вже проходив мій одногрупник, і я попросила поділитися контактами керівника, а далі – сама.

Про залежність від «включок», ненормований лайфстайл, об’єктивність та кінематографічні новини

 – Згадайте своє «бойове хрещення» – перше завдання?

НГ: У мене – висвітлення суду над Кирилом Вишинським, коли він ще перебував в Україні. Пам’ятаю, як усю ніч моніторив інформацію про нього. А вранці ми з колегою, досвідченим журналістом, прийшли до судової зали, та раптом її змінили. І от ми з купою журналістів, операторів і технікою мчимо туди, щоб зайняти місце… Почалася робота.

За кілька днів я вже мав пряме включення. Це дуже-дуже швидко. Сюжет про затримання Юрія Гримчака, заступника міністра з тимчасово окупованих територій, на хабарі. Оператор спокійний, а мене – трясе. Як уперше гупало серце! Прямий ефір, здається, що на мене дивиться вся країна… Називають моє ім’я, мене вже видно в кадрі… На одному диханні випалив 40 секунд. Не повірив, що це відбулося. Випив води, видихнув, і тільки коли подивився в інтернеті свій сюжет – зрозумів, що все не так вже і погано для першого разу.

ДК: Моє перше пряме включення відбулося тільки через півроку, коли я стала повноцінним працівником після практики – на мітингу під одним з телеканалів. Я хвилювалася, руки трусилися… Розповідала щось на камеру, і раптом помітила, що люди з плакатами йдуть просто «через мене». Не відійшла, а навпаки – попросила оператора зняти це й ефектно «зайшла в кадр». Злякалася, що помилилася, але виконавчий продюсер, попри певні зауваження, похвалив, що я швидко зорієнтувалася й включення вийшло динамічним. Відтоді люблю саме такі «включки»: нехай навіть, як часом сперечається оператор, трясеться камера – саме рух, подія цікаві глядачам.

Першу «включку» треба просто пережити. Та й досі кожне пряме включення – це стрес, але після нього, коли розібрав недоліки, – кайфуєш.

НГ: Так, пряме включення – найважче в роботі тележурналіста, але це на 100% – «наркотик». Як і телебачення загалом. Спробував, і позбутися залежності практично неможливо. Це відповідально, напружено, але з досвідом здобуваєш упевненість, спокійно аналізуєш помилки, жести, дикцію тощо і з кожним разом робиш краще.

 – Який у вас графік роботи – певно, ненормований?

НГ: Офіційно графік роботи стандартний – 5/2, та фактично журналісти «ввімкнені» в роботу щодня й цілодобово. Я не люблю відпочивати – хіба що іноді потусити з друзями, але, наприклад, удома ніколи не сиджу без діла: шукаю теми для висвітлення, спілкуюся зі спікерами… Це стиль життя. Якщо працюєш у цій сфері – маєш віддаватися роботі цілком. Знаю колег, які сприймають це як спосіб заробити гроші: вимкнулася камера – і все, нічого не хвилює. Проте ми працюємо інакше. Я завжди готовий до дзвінка о другій ночі, навіть якщо до цього відпрацював допізна – без питань схопитися і їхати на місце події.

Я завжди лишаю свої контакти людям, з якими знімаю сюжети, адже можу допомогти в разі потреби – «торбити» чиновників, знову і знову піднімати важливі теми, не дати їм вщухнути, щоб про людей не забули.

Наприклад, так було після вибуху житлового будинку на Позняках у Києві. Про допомогу попросили мешканці з дому навпроти, і ми зняли сюжет: жахливі тріщини, що лишилися після трагедії в стінах, пошкоджену коробку ліфта… Адже нові квартири, жодних компенсацій їм на той момент ніхто не обіцяв. Як людям жити в такому будинку? Коли бачиш ці проблеми – не хочеш ні спати, ні їсти, тільки голосно розповідати про них. Ніщо не поверне життя та здоров’я. Але все, що можеш, – зробити мусиш.

ДК: Я живу за три хвилини пішки від того будинку. Коли стався вибух, якраз була за містом. І перша моя реакція на новину – шкода, що я не там, адже могла б помчати на місце події. Це внутрішня потреба – бути в епіцентрі. Якщо треба – принести каремати й ночувати.

Тобто ненормованим графік часто робимо ми самі, адже прагнемо на місце подій: і дочекатися разом з людьми розбору завалів їхнього будинку, і бути поряд, коли їм видадуть ключі від нових квартир.

Часто люди навіть звикають до нас. Наприклад, я висвітлюю тему недобудов інвесторів «Укрінвестбуд», приїжджаю на всі акції людей, які вклали кошти, але житло так і не отримали. Вони жартують, що незабаром покличуть на новосілля – сподіваюся, так і буде.

 – Які професійні знання та навички важливі, щоб виконувати роботу журналіста якісно?

НГ: Звичайно, вміння писати та редагувати тексти. Також гарна дикція, приємний голос та зовнішній вигляд. Додаткові переваги – обізнаність у монтажі та моушн-дизайні. Важливе вміння – вмістити всю важливу інформацію за обмежений час.

З інструментів варто відзначити вміння створювати базу контактів та звичку постійно шукати актуальні теми. І готуватися до кожного сюжету! Так, це непросто, але необхідно – якщо тема нова, маєш, наприклад, видрукувати закон, взяти ручку і сидіти над ним, доки не розберешся.

Водночас необхідний творчий підхід, адже замало просто зібрати інформацію, треба придумати, як саме подати матеріал, щоб він був цікавим.

Терпіти не можу «паркет» – тобто сюжети, які складаються з нудних кадрів про якісь брифінги чи прес-конференції, все гладенько і нічого не зачіпає.

Я завжди шукаю, що можна додати – графіку, стендап, відео… Загалом я мрію зробити новини в Україні більш кінематографічними. Маю акторський досвід, брав участь у зйомках короткометражного кіно. Так, необхідно дотримуватися стандартів, але і добиватися того, щоб кожний кадр мав певний підтекст. Для деяких сюжетів я навіть малюю розкадровки, що зазвичай роблять тільки для серіалів та кіно.

 – А без яких особистих якостей, з вашого досвіду, не обійтися?

 – А НГ: Саме на телебаченні – це насамперед комунікабельність, от без неї взагалі не виживеш (сміється). Оперативність та готовність працювати в команді. Потреба все досліджувати, розбиратися, аналізувати. На жаль, на глибокий аналіз у новинній журналістиці зазвичай бракує часу, адже не встиг розповісти про одне – відбувається інше, що також потребує уваги.

ДК: На телебаченні мають працювати ініціативні, енергійні, допитливі люди, які усвідомлюють, для чого вони прийшли в професію, а не просто відсиджують робочі години. Здатні бути об’єктивними, адже зазвичай людина бачить проблему з одного боку, журналіст же має висвітлити всі аспекти, щоб їх отримали глядачі, а висновки зробили самостійно.

 – Як щодо здатності не прогинатися під тиском? Чи були у вас ситуації з погрозами, спроби «домовитися», щоб примусити не оприлюднювати певну інформацію?

НГ: О, це найцікавіше.

Мене часто питають – «На кого ти працюєш?» І моя совість чиста, коли я відповідаю: «Друзі, ми працюємо на вас».

Раніше канал був державним, але зараз він – суспільний, і працює не на владу, а на людей. Це передбачає жорсткі стандарти, вимагає висвітлити всі сторони проблеми – умовно кажучи, позиції як прокурора, так і обвинувачуваного з адвокатами. Я не роблю за когось висновки. Я розказую все, що зміг «накопати». Показує це і оператор за допомогою камери – адже тріщина в стіні після вибуху красномовніша за будь-які слова. Залучаю незалежних експертів для висновків. І тішуся, що звітую тільки перед суспільством, а відтак не мушу брехати чи уникати певних тем та персоналій.

Щодо конфліктів, серйозних у мене не було – хіба що зі спікером, який не хотів прибирати зі столу прапорець із логотипом, бо йому так сказали піарники, а в нас на каналі заборонена така реклама (посміхається).

Ніхто не має права тиснути на журналіста, навіть спікер. Водночас є інформація, якою спікери діляться не для запису – виключно для розуміння, проте в жодному разі не для розповсюдження. Це важливий етичний аспект.

Наприклад, ми іноді першими дізнаємося прізвища людей, які загинули під час трагедій. І не маємо права оприлюднювати їх, щоб близькі не дізналися такі новини з телебачення. Саме так сталося, наприклад, після падіння літака в Ірані – хлопець дізнався про загибель своєї дівчини з включення журналіста.

Про приборкані емоції, кореспондентів на карантині та факапи

 – Розкажіть про своє найскладніше робоче завдання.

ДК: Важко знімати сюжети в лікарнях, наприклад, про хворих дітей, які чекають на операції. Я дуже вразлива до таких речей, і мушу чимдуж стримувати емоції. У журналістиці ти маєш лишатися людиною, але вміти брати себе в руки. З часом звикаєш – на місці події «вимикаєш» емоції та виконуєш роботу якнайкраще. А вже потім, вдома, можна навіть поплакати.

НГ: Фізично важко було цілий день працювати під сонцем у масці, щоб провести дев’ять включень на радіо та телебаченні. Додому в такі дні заповзаєш на колінах.

А морально – коли ми знімали сюжет про першу смерть від коронавірусу в Радомишлі. Я і хотів поїхати, і водночас було відчуття, наче прямую в Чорнобиль, де незрозуміло, що на мене чекає. Але найважчим було зустріти біля лікарні жінку, яка не могла забрати тіло чоловіка через карантин.

Також емоційно складно було знімати сюжет із бабусею Кирила Тлявова, хлопчика, якого, за версією слідства, застрелили поліцейські. Але навіть такі складні сюжети не можуть бути емоційно забарвленими, професіонал не має собі це дозволяти.

Загалом же в колег трапляються різні ситуації – з вікон під час включення кидають урни, поливають водою зі шлангів, б’ють, ганяються з палицями…

 – Ви висвітлювали події, пов’язані з коронавірусом?

НГ: Постійно. Перша зафіксована смерть у Радомишлі, спалах коронавірусу в гуртожитку у Вишневому, привезення благодатного вогню до Києво-Печерської лаври, де також вирував Covid… Виїжджали в захисних костюмах та масках – так і проводили включення, і дивували людей на заправках дорогою…

ДК: Я також висвітлювала ці події. Якщо чесно, страшно не було. Вирішила: якщо навіть захворію, то, вірогідно, одужаю. Я прагну пробувати нове та навіть ризикувати. Пам’ятаю, нам треба було взяти коментарі в гуртожитку Вишневого. А як це зробити, коли карантин і зайти всередину не можна? Просили людей виходити на балкон та спілкуватися через гучномовець. Одного разу навіть просила поліцейського передати мій номер мешканцю, щоб той зміг мене набрати.

НГ: А я бачив, як журналіст попросив іноземця, який жив у гуртожитку, дати свій номер, щоб поговорити телефоном. А той, певно через труднощі перекладу, чомусь вирішив прикріпити папірець скотчем до цеглини й кинути її з балкона (сміється).

Загалом коронавірус кардинально змінив нашу роботу. Людей не має обходити, що працювати стало складніше через обмеження. Ми мусили, як і раніше, добувати інформацію, для чого іноді вигадували досить креативні способи.

ДК: Я висвітлювала ситуацію в супермаркетах, і кожне включення завершувала словами: «Все гаразд, продуктів вистачить» – аби не розганяти паніку, для якої не було підстав. Наприклад, моя бабуся, якось зателефонувавши мені, почала говорити, що через телефонний зв’язок передається коронавірус. Бо неправильно зрозуміла повідомлення: йшлося про те, що поверхні гаджетів потребують дезінфекції, а не що ковідом можна захворіти через слухавку. От наскільки важливо правильно та зрозуміло подавати інформацію, це допомагає людям зберігати спокій.

 – Який обсяг заробітної плати у вашій професії – можна в форматі «від…?»

НГ: Розліт величезний – від 6000-7000 гривень у колег з регіонів до кількох десятків тисяч доларів у деяких телеведучих.

 – Чи маєте ви професійні прикмети чи забобони?

НГ: Так, є звичка не казати «остання зйомка» чи «останній кадр» – тільки «крайній». Деякі телеведучі просять не бажати їм удачі. Ще я чув, що якщо свій сюжет подивишся в «апаратці» (апаратно-системний блок – прим. ред.), то його побачить більше людей. А ще я чомусь люблю брати диск для камери під певним номером.

ДК: Ти теж так робиш? Здивував! Я люблю номери 1, 4 або 7. А також чомусь вірю, що вставати треба якомога раніше, тоді день вибудовується якнайкраще.

– Чи ставалися під час виконання завдань кумедні ситуації?

ДК: Я знімала сюжет, присвячений тому, що в Україні мали ввести акциз на спирт для настоянок, адже є певний контингент, який зловживає, наприклад, настоянкою глоду замість горілки. У мене була офіційна позиція влади – на той момент її представляла в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун; позиція людей, які використовують такі настоянки за призначенням; досвід аптекарки, яка зізнається, що настоянку часто купують люди, які, очевидно, не будуть нею лікуватися. І, звичайно, позиція чоловіка (його знайшла моя колега), який упевнений, що настоянка глоду «освіжає та бадьорить, а алкоголь забороняти не можна за таких обставин у країні – ні-ко-ли».

З особистого архіву Нікіти Галки та Дар'ї Кінша

Фото з особистих архівів Нікіти Галки та Дар’ї Кінша

– Специфічний професійний гумор. А можете згадати свою найбільшу професійну помилку?

НГ: Коли я стажувався, ми знімали сюжет про Раїсу Богатирьову, яку випустили з СІЗО. Разом з оператором підготувалися, зробили гарні розкадровки з колючим дротом, спокійно чекали. З журналістів були тільки ми та колеги з «1+1». Коли Богатирьова вийшла, оператори знімали, ми з колегою ставили питання – на все 30 секунд, доки вона прямує до машини. Авто поїхало, я побачив, як оператор «веде» його – і заспокоївся. Раптом оператор повідомив, що нічого не зняв, бо біг, спіткнувся на ямі і, певно, випадково натиснув на REC, вимкнувши запис…

Це був жах! На щастя, виручили колеги – поділилися відео, хоча могли б отримати ексклюзив. Пам’ятаю, в ньюзрум я зайшов білим, і на мене всі дивилися… Генеральний продюсер тоді вперше дивився сюжет разом з усіма. Я був упевнений, що не складу навіть практику, не кажучи вже про отримання роботи. Але після сюжету він встав і сказав – «Молодець, впорався». Я не міг повірити своїм вухам! Згодом колеги підказали, що в таких випадках краще перестрахуватися, зняти паралельно телефоном.

Або, наприклад, я спілкувався з жінкою – сурогатною матір’ю, коли готував сюжет з немовлятами у готелі «Венеція» на карантині. Вона образилася, що я озвучив у сюжеті суму в 15 тисяч доларів, яку вона отримала як оплату. Проте тоді всі стандарти було збережено – людина поінформована, що інтерв’ю записується, і не просила лишити певну інформацію поза кадром. Проте образ і звинувачень все одно не уникнути.

Про «ти не зможеш» як виклик, «дякую» як мотивацію та статус четвертої влади

 – Чи бувають миті, коли у вас опускаються руки?

ДК: Після кожного матеріалу, яким я незадоволена. Картаю себе за непрофесійність. Проте згодом заспокоююся і згадую, що це – досвід. Доводиться обпектися, щоб зробити висновки, але навчатися можна виключно на своїх помилках.

НГ: Так, погоджуюся. Буває непросто, коли зробив усе, що міг – але критики все одно забагато. Іноді я лишаюся після зміни, щоб переписати сюжет і зробити його кращим, і все одно зауваження є. Це може демотивувати, проте я завжди збираюся докупи, бо це – моя робота, я люблю її і маю сприймати критику адекватно.

Не зламатися навіть після таких закидів як «ти тут випадковий пасажир». Це єдиний спосіб загартуватися та лишитися в професії.

 – А що, навпаки, мотивує, нагадує вам, заради чого ви виконуєте свою роботу? Що ви на своїх місцях, і точно не «випадкові пасажири»?

ДК: Для мене фраза «У тебе не вийде» – як виклик. Із самого початку деякі родичі не відпускали до великого міста, мовляв: «Немає різниці, де і на кого ти навчатимешся, бо інші діти закінчують університети, а потім сидять без роботи або йдуть на базар, у тебе буде так само». Я ще тоді сказала, що той, хто дійсно хоче, буде працювати там, де прагне. Головне – мати ціль. Моя мета – це журналістика. Отже, до критики я загартована змалечку, це навпаки додає мені впевненості в собі, і саме це мотивувало сумлінно вчитися та рватися до професії.

НГ: Коли дякують за те, що ми допомогли висвітлити їхню проблему, примусити чиновників прямо відповісти на питання, просто по-людськи поговорили. Це підтримує та рухає вперед. Все – заради людей.

Також я радий бути частиною каналу, який нехай і не найрейтинговіший, але дотримується журналістських стандартів. Розуміти, що не маніпулюю, не брешу, мені не соромно за те, що я роблю.

 – Чи помічаєте ви в себе прояви професійної деформації?

НГ: Я не випускаю з рук смартфон, бо готовий будь-якої миті знімати сюжет – уже маю кілька таких. Також навіть на вихідних постійно моніторю новини і ділюся з колегами всім, що варте уваги. Ще один прояв – звичка вдягатися так, аби щомиті стати в кадр, без яскравих кольорів та написів.

ДК: А я люблю слухати, про що говорять люди на вулицях, що їх хвилює. Це допомагає готувати актуальні матеріали.

Також журналісти з часом стають дещо цинічними – надто багато негативу маєш пропустити через себе.

Тут дуже важливо зберегти стандарти етики та лишитися людиною в будь-якій ситуації.

 – Які у вас професійні плани чи навіть велика кар’єрна мрія?

НГ: На одній з прес-конференцій, коли я побачив купу мікрофонів – СNN, BBC, Fox News, ABC, з журналістами яких ми працювали на рівних, – я чітко усвідомив, що хочу отримати досвід роботи за кордоном. Розпочати, наприклад, з Польщі (адже знаю польську) – власним кореспондентом українського телеканалу. Також хотів би попрацювати у ЗМІ, який охоплює кілька країн.

Також – хоча мама буде цим незадоволена – хотів би отримати досвід роботи в зоні проведення ООС. Відчуваю потребу кинути собі виклик, хоча це дуже небезпечно, умови надекстремальні. А для цього треба пройти спеціальне навчання для військових кореспондентів: як спілкуватися, поводитися під час обстрілу, що не можна знімати, щоб не відкрити позиції наших військових.

ДК: Погоджуюся. Адже там зовсім інше життя. Гадаю, журналісту варто побачити ту правду своїми очима.

Також я хотіла б створити власне шоу на основі інтерв’ю, проте не з відомими людьми, а звичайними – аби дізнаватися більше про проблеми суспільства. Дуже люблю робити нариси про людей, розповідати їхні історії не через новини, а невеликі фільми.

 – Ви відчуваєте себе представниками четвертої влади?

ДК: Так, я маю таке відчуття. Інформаційне поле – це важлива зброя. Ти можеш впливати на настрій, почуття, думки людей. Але це надзвичайно відповідально, не можна цим зловживати.

НГ: Для мене важливо, які результати приносить робота.

Якщо ми припинимо тримати в тонусі чиновників, проводити розслідування, будемо закривати очі на проблеми людей – про них не знатиме ніхто.

Влада в тому, що ми маємо доступ туди, куди не мають інші, і нас захищає закон (принаймні, так має бути), а відтак можемо зробити більше. І ми мусимо дбати не тільки про те, що говоримо, а і як – адже виконуємо ще й освітню функцію для аудиторії. Стежимо за всім – від наголосів у словах до власної поведінки поза роботою. Якщо я журналіст, то маю дотримуватися правил дорожнього руху, не смітити на вулицях, платити податки, інакше це будуть подвійні стандарти. Журналістом стаєш не тоді, коли вішаєш на груди прес-карту, а коли змінюєш стиль свого життя.

Також я не маю права публічно висловлювати свою політичну позицію, і вважаю це правильним. Хоча іноді дуже хочу взяти участь у якійсь дискусії, особливо коли працював над темою.

Журналістам не пробачають помилок. Твоя хиба псує репутацію професії та твого ЗМІ, яку дуже важко виправити. До того ж, у разі порушення стандартів журналіста можуть притягнути до відповідальності, і про це теж потрібно постійно пам’ятати.

 – Як ви відновлюєтеся від постійного інформаційного тиску?

ДК: Іноді відчуваю перевантаження від новин. Тоді намагаюся все поставити на паузу. Побути в тиші. Виїхати з міста. Оскільки я виросла в селі, втомлююся, коли очі постійно впираються в бетонні конструкції – хочеться побачити горизонт… Наш водій дорогою в інше місто іноді навіть зупиняє машину біля поля – дає мені можливість походити по простору, побачити схід сонця…

Також я люблю музику: співаю, навчилася грати на укулеле. Пишу вірші – це очищує мою душу.

НГ: Я граю в футбол, спілкуюся з друзями. Але, якщо чесно… Навіть коли відпочиваю, не можу відволіктися від роботи – слухаю чи читаю інтерв’ю.

Мене надихають люди. Наприклад, власник кав’ярні, який багато втратив під час карантину, але продовжує варити каву – смачнішої я не пив. Також надихаюся прикладами колег. Пам’ятаю, отримав завдання в університеті – записати інтерв’ю з відомим журналістом. Я запросив свого колегу В’ячеслава Афутіна, ведучого новин на «UA: ПЕРШИЙ». Ми чудово поспілкувалися в студії, і я досі передивляюся цей запис – так по-батьківськи він розповів про професію зі свого досвіду. Професіонал, який докопається до кожної дрібниці, аби дати глядачеві максимум.

ДК: Так, згодна щодо людей. Наприклад, до Дня глухих я робила сюжет про хлопчика з вадами слуху, який перекладав музику мовою жестів. Я пишаюся ним і своїм матеріалом про нього. І таких історій у нашій роботі безліч.

І, звичайно, зворотний зв’язок від колег – обожнюю як критику, яка допомагає ставати щоразу кращим, так і похвалу, що підтримує.

 – Чи обрали б ви свою професію знову? Або все-таки розглядаєте альтернативи – наприклад, повернутися до кар’єри футболіста чи писати вірші?..

ДК: Звичайно, тільки журналістика!

У жодній іншій професії у мене не буде стільки можливостей реалізувати свою непосидючість та енергійність. Щодня нові теми, знайомства, місця, емоції…

Щоранку не знаєш, що на тебе чекає. Так, я впевнено кажу, що люблю свою роботу. Григорій Сковорода з ідеєю сродної праці мав рацію.

НГ: Я щасливий бути в цій професії. Шлях важкий та тернистий, але воно того варте! Втомлююся фізично, та не вигоряю, і впевнений: навіть якщо стане дуже складно, зможу відновитися, щоб продовжити свою справу.

Фото Тетяна Скуфінська.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб читати найсвіжіші статті, брати участь в опитуваннях і дізнаватися про актуальні вакансії!

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Кращі статті за тиждень – у вас в пошті!

Читайте також