Момент вибору професії – чи не найважливіший у житті кожної людини. І спецпроект «Хочу стати», який The Point реалізує разом із Освітньою платформою для дітей і підлітків Shamrock та платформою розвитку кар’єри CareerHub, має на меті допомогти всім, хто ще вагається з вибором майбутньої роботи або ж планує змінити свою спеціальність.


Наш сьогоднішній герой – музикант-піаніст Роман Лопатинський. Він розповів про патріотизм, ставлення до українських музикантів у світі та любов до своєї професії.


– Романе, розкажіть, будь ласка, з чого все у вас почалося?


– Мої батьки обидва піаністи. Але тут не потрібно ставити кліше. Знаю приклади, коли батьки – музиканти, а їхні діти не пішли в музичну сферу, і є чудові музиканти, батьки яких – інженери, менеджери. Звичайно, що це наклало відбиток на вибір професії. Наш близький друг, який був і педагогом мого батька, Борис Архипович, одного разу почув, як я чисто співаю, і запропонував віддати мене в музичну школу. Розпочав поетапно з 5 років: спеціалізована школа, консерваторія, зараз аспірантура, ще після – магістратура. Отже, вже майже 20-ть років у професії. Інтерес і любов до інструменту (піаніно) прищепила педагог, Ірина Михайлівна Баринова, у якої я провчився перших 10-ть років.


Німеччина, сольний концерт з близькими колегами і друзями. Зліва направо: ізраїльський композитор Офер Бен-Амотс, Роман і відомий український піаніст Антоній Баришевський.


– Не виникало бажання що-небудь спробувати інше? 


– Десь у 6-му класі раптом «пробило» пограти на скрипці. Мені знайшли маленьку занепалу скрипочку і я гордо ходив півроку займатися. Звичайно, тягнути два абсолютно різних інструменти неможливо. Щоб займатися чимось одним професійно, не можна відволікатися на щось інше. Це як бути футболістом і баскетболістом одночасно. У старшій школі у мене викликав інтерес симфонічний оркестр. І я грав чотири роки на ударних інструментах, які там використовуються. Потім я захопився симфонічним диригуванням, займався факультативно. Проте, моя генеральна лінія – піаніст, я не вагався, всі захоплення просто допомагали мені. З’являлися якісь інтереси, які мене розвивали, як музиканта в цілому.


Я активно просуваю у своєму житті дві лінії: як соліст-піаніст, який грає сольні програми, виступає з оркестром, їздить на конкурси, збирає сольні концерти на фестивалях. І друга лінія – це камерний ансамбль, який ми створили з моїми колегами, – Nota Bene chamber group.


Працьовитість, яка примикає до таланту, насправді творить дива


Перспективи розвитку кар’єри для музиканта: один казковий шлях в плані відчуттів, і він цілком реальний – ти стаєш відомим музикантом, гастролюєш. Другий шлях більш стабільний, куди йдуть музиканти після навчальних закладів та училищ – викладати в музичній школі, вишах, коледжах, училищах. Третій – сісти в оркестр, в ансамбль і грати там.


– Самовдосконалення та самоосвіта потрібні?


– У нашій справі ми вчимося все життя і працюємо все життя. Коли тобі п’ятдесят років, ти повинен продовжувати займатися і працювати над собою, ти не можеш зупинитися: ось я отримав диплом і я вже все вмію. Інакше буде деградація. Напевно, це так у будь-якій професії. Зупинятися не можна. Постійно намотуєш як клубок нові знання, розширюєш репертуар.




– Чи є якась допомога від держави?


– Це дуже болюче питання, тому що в Європі або в Америці інший рівень фінансування і підхід, через це музикантам легше дихається. У нас це ще не поставлено на рейки. В нашій країні будь-яка дія – подвиг, і робиться всупереч, ніж за якоїсь підтримки.


У піаністів ситуація дещо простіша. Не потрібно тягати за собою піаніно. Ви виступаєте там, де є академічно спрямований зал, і у них є свій інструмент. Піаніст приходить і грає. А от наприклад,  струнникам і духовикам потрібен свій інструмент. Коли вони маленькі – це маленький інструмент. Коли учень підростає – необхідний інструмент побільше. За ним потрібно стежити. Наприклад, скрипка: смичок, струни змінювати, футляр, каніфоль. Хороший інструмент коштує і 5 000, і 10 000 євро, і більше. Музикант може купити інструмент самостійно, але так само є фонди, які, якщо ти виграв стипендію, можуть дати безкоштовно в користування на рік скрипку. Цим розпоряджається держава. Важливо, щоб були такі фонди, які допомагають. В Україні такого немає. Це є в Німеччині.


– Англійська потрібна чи достатньо знати ноти?


– Насправді знання англійської мови – важлива навичка. У питанні комунікації. Ми відкриваємося зараз світу, і є багато колаборацій з музикантами звідти.


– Де краще отримувати профільну освіту?


– Краще поєднувати навчання в країні і за кордоном. Я з 16 років, коли перейшов в 10 клас, почав додатково навчатися в Італії, у приватній академії. Раз на два місяці їздив туди займатися, і мені це дало потужний стрибок. Моїм педагогом був Борис Петрушанський, який закінчив московську консерваторію і емігрував туди. Там, як не дивно, дуже багато росіян, українських і білоруських педагогів. Слід зазначити, що за кордоном є система стипендії: ти подаєш документи і можеш пройти конкурс, за тебе може платити держава.




– Плюси професії?


– Я відкрив майже всі континенти для себе. Є одна незаперечна перевага: якщо робити від себе чесно свою роботу, в знак подяки ми маємо доступ до всього світу. Я був у 15 країнах. Об’їздив Італію, Німеччину, був у Швейцарії, тричі в Японії, в Америці, Африці. До прикладу, Sydney International Piano Competition в Австралії: прийшов на топовий конкурс, нічого не зайняв, але я там прожив два тижні, побачив Сідней. Музикант бачить світ, це величезний плюс професії.


Справжня музика – це живе мистецтво. Тільки моє серце, душа – це чіпає людей


– Не думали про те, щоб емігрувати?


– В мене є правильний патріотизм. В Італії педагог і директор мене з руками і ногами заберуть, а я хочу приносити користь своїй країні, через це поки тут і тримаюся, але стає все важче. Думки такі відвідують, що країна начебто виштовхує тебе. Ти робиш щось тут, привносиш, створюєш, як наші програмісти, наприклад. Теж така важлива професія, але я весь час чую і читаю, що хтось працює на Америку, хтось на Францію. І навіть якщо програмісти можуть працювати віддалено і жити в Україні, то все одно на іншу країну працюють і розвивають їхні технології, а ми живемо як в кам’яному столітті. Я говорю чесні речі і хочу, щоб люди це сприймали правильно.


– Які люди в будь-якому випадку не зможуть бути музикантами, навіть якщо є слух або талант?


– Шанси рівні є у кожної дитини, головне – величезне бажання і дитини, і близьких людей, які її оточують. Слух можна розробити. Це не найголовніший критерій, щоб сказати, так чи ні. Мені подобається музика і мені подобається грати – це ключовий критерій. У музиці можна проявлятися по-різному: бути оригінальним, яскравим, яким би не був характер та здібності. Тут потрібна працьовитість і витримка. Працьовитість, яка примикає до таланту, насправді творить дива.


Роман отримує срібну медаль і диплом за той самий конкурс в Японії, де він грав у залі на 2000-3000 місць


– Чи є такий вік, після якого вже немає сенсу йти в музику?


– Якщо у професійну стезю дивитися, то чим раніше починаєш, тим легше потім намотувати нові знання. Напрацьовуються навички, накопичується досвід, граєш на своєму інструменті, виходиш на сцену. Всі ці фактори дуже важливі. П’ять-шість років. Проте, якщо просто задля задоволення, – можна в будь-якому віці.


– Коли перший раз ви вийшли на сцену?


– У 8 років, на шкільному концерті.


– Ваша найбільша сцена?


– В Японії, в Хамамацу, де я отримав другу премію на конкурсі два роки тому. Це одна з найбільш значущих перемог у моєму житті поки що, там зал на 3 000 чоловік.


Кожен конкурс – це нове місто, нова країна, нові люди


– Як впоратися з хвилюванням перед такою великою аудиторією?


– Слід вміти захищати себе від зовнішніх факторів. Зрозуміти, про що хочеш зіграти, яку хочеш розповісти історію. Звичайно, є творче хвилювання, але є цікавий фактор – під час концерту ти входиш в кураж.


– Як ставитеся до поразок?


– Якщо говорити про конкурси – це спорт для нас у своєму роді, тому сприймаю їх як підсумок моєї праці. Навіть якщо виступ не буде оцінений саме журі, залом, я для себе зробив якийсь певний крок. Не виграв зараз – виграю потім. А ще кожен конкурс – це нове місто, нова країна, нові люди.


– Як проходить робочий день? Як часто і скільки репетируєте?


– Всі дні різні. Вихідних у музикантів не існує. Поїхав на роботу і попрацював там півдня, позаймався сам, поїхав до консерваторії, сходив на лекцію, з колегами провели репетицію. Репетиції бувають ненормовані, з різними людьми: в театрі, у філармонії, в школі. Все залежить від проектів, від концертів.


Прес-конференція після перемоги на конкурсі Хамамацу в Японії, 2015 рік. Він був для Романа одним із найбільш значущих


– Чи здатний штучний інтелект замінити людину в музиці?


– Мені здається, ні. І це ще один плюс нашої професії. Електронна музика створюється на комп’ютері штучно, є роботи, які грають на скрипці, є механістичний рояль: натисни кнопку і він сам грає. Справжня музика – це живе мистецтво, навряд чи робот здатний до емоцій, творчості.  Тільки моє серце, душа – це чіпає людей.


– Чи не думали ви про те, щоб писати музику?


– Це не моє. Тут особливо і додати нема чого.


– Улюблений композитор?


– Йоханнес Брамс, Сергій Рахманінов, Дмитро Шостакович. Із сучасних: Валентин Сильвестров, Гія Конечеллі, Пауль Гіндеміт.


– Що вас надихає?


– Енергообмін, який я отримую від своєї професії. Моя праця потрібна людям. Надихає спосіб життя: вчора був у Мілані, а через тиждень у мене в Вероні концерт. Це мотивує мене рухатися далі. Коли я розумію, що достукався до людей своєю музикою, вони зрозуміли, про що я розповідав, або знайшли щось своє. Коли мені вдалося зачепити слухача на емоційному рівні. У цій професії такий плюс. Не всі професії можуть достукатися до серця.


– Чи є у вас якісь хобі? 


– Симфонічне диригування. Всередині себе думаю, що коли-небудь зможу втілити в життя, і це стане моєю другою професією. Після піантіста. А найяскравіше моє захоплення – футбол. У школі був чемпіоном з футболу. Моя улюблена команда – Динамо-Київ. Захоплююся вже 13 років. У мене є свій блог у Facebook, де я проводжу аналітику, статистику, у мене величезні стопки книг і журналів на футбольну тематику. Заповнюю таблиці, дивлюся матчі, можу проаналізувати.


Чайна церемонія в Японії. На фото – всі шестеро лауреатів конкурсу Хамамацу


– Що ви порадите молодим людям, які мріють стати музикантами?


– Раджу йти від свого почуття. Хочеш малювати – малюй. Хочеш піти в балет – йди. Хочеш грати на музичному інструменті – грай. Не стримуй ці речі. Мистецтво не терпить нещирості, особливо в нинішньому світі. Зараз всюди відбуваються колапси, трагедії, конфлікти і війни, і до сих пір я бачу порятунок у мистецтві. Наш світ ще тримається (він на межі краху, у всіх є умовні червоні кнопки, які можна натиснути, це одна секунда), а за рахунок людей мистецтва – музикантів, художників, письменників, – цей світ ще тримається. Це моя генеральна думка, до якої я прийшов.


Фото надані Романом Лопатинським.


Інші статті у рубриці: 


1. Хочу стати готельєром: все про роботу у сфері гостинності


2. Хочу стати MICE-менеджером: все про роботу у сфері корпоративного туризму


3. Хочу стати дипломатом: все про роботу у сфері зовнішньополітичних відносин


4. Хочу стати лаборантом: все про роботу у сфері медичних досліджень


5. Хочу стати психологом: про 15 років навчання, зарплату на рівні топ-менеджерів, токсичних клієнтів та інші особливості професії


6. Хочу стати ветеринаром: про навчання на корівках, агресивних пацієнтів, щоденні відкриття та інші особливості професії


7. Хочу стати авіаконструктором: про ідеальний літак, розробки «в стіл» та інші особливості професії


8. Хочу стати 2D художником: про роль освіти, критику від замовників та інші особливості професії


9. Хочу стати фінансовим радником: про довіру до банків, пенсії та професійні навички


10. Хочу стати фармацевтом: про біотехнології та перспективи галузі в Україні