Хочу стати музикантом: про патріотизм, українських митців у світі та силу музики

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Момент вибору професії – чи не найважливіший у житті кожної людини. І спецпроект «Хочу стати», який The Point реалізує разом із Освітньою платформою для дітей і підлітків Shamrock та платформою розвитку кар’єри CareerHub, має на меті допомогти всім, хто ще вагається з вибором майбутньої роботи або ж планує змінити свою спеціальність.

Наш сьогоднішній герой – музикант-піаніст Роман Лопатинський. Він розповів про патріотизм, ставлення до українських музикантів у світі та любов до своєї професії.

— Романе, розкажіть, будь ласка, з чого все у вас почалося?

— Мої батьки обидва піаністи. Але тут не потрібно ставити кліше. Знаю приклади, коли батьки – музиканти, а їхні діти не пішли в музичну сферу, і є чудові музиканти, батьки яких — інженери, менеджери. Звичайно, що це наклало відбиток на вибір професії. Наш близький друг, який був і педагогом мого батька, Борис Архипович, одного разу почув, як я чисто співаю, і запропонував віддати мене в музичну школу. Розпочав поетапно з 5 років: спеціалізована школа, консерваторія, зараз аспірантура, ще після — магістратура. Отже, вже майже 20-ть років у професії. Інтерес і любов до інструменту (піаніно) прищепила педагог, Ірина Михайлівна Баринова, у якої я провчився перших 10-ть років.

Німеччина, сольний концерт з близькими колегами і друзями. Зліва направо: ізраїльський композитор Офер Бен-Амотс, Роман і відомий український піаніст Антоній Баришевський.

— Не виникало бажання що-небудь спробувати інше?

— Десь у 6-му класі раптом «пробило» пограти на скрипці. Мені знайшли маленьку занепалу скрипочку і я гордо ходив півроку займатися. Звичайно, тягнути два абсолютно різних інструменти неможливо. Щоб займатися чимось одним професійно, не можна відволікатися на щось інше. Це як бути футболістом і баскетболістом одночасно. У старшій школі у мене викликав інтерес симфонічний оркестр. І я грав чотири роки на ударних інструментах, які там використовуються. Потім я захопився симфонічним диригуванням, займався факультативно. Проте, моя генеральна лінія — піаніст, я не вагався, всі захоплення просто допомагали мені. З’являлися якісь інтереси, які мене розвивали, як музиканта в цілому.

Я активно просуваю у своєму житті дві лінії: як соліст-піаніст, який грає сольні програми, виступає з оркестром, їздить на конкурси, збирає сольні концерти на фестивалях. І друга лінія — це камерний ансамбль, який ми створили з моїми колегами, — Nota Bene chamber group.

Працьовитість, яка примикає до таланту, насправді творить дива

Перспективи розвитку кар’єри для музиканта: один казковий шлях в плані відчуттів, і він цілком реальний — ти стаєш відомим музикантом, гастролюєш. Другий шлях більш стабільний, куди йдуть музиканти після навчальних закладів та училищ — викладати в музичній школі, вишах, коледжах, училищах. Третій — сісти в оркестр, в ансамбль і грати там.

— Самовдосконалення та самоосвіта потрібні?

— У нашій справі ми вчимося все життя і працюємо все життя. Коли тобі п’ятдесят років, ти повинен продовжувати займатися і працювати над собою, ти не можеш зупинитися: ось я отримав диплом і я вже все вмію. Інакше буде деградація. Напевно, це так у будь-якій професії. Зупинятися не можна. Постійно намотуєш як клубок нові знання, розширюєш репертуар.

— Чи є якась допомога від держави?

— Це дуже болюче питання, тому що в Європі або в Америці інший рівень фінансування і підхід, через це музикантам легше дихається. У нас це ще не поставлено на рейки. В нашій країні будь-яка дія – подвиг, і робиться всупереч, ніж за якоїсь підтримки.

У піаністів ситуація дещо простіша. Не потрібно тягати за собою піаніно. Ви виступаєте там, де є академічно спрямований зал, і у них є свій інструмент. Піаніст приходить і грає. А от наприклад,  струнникам і духовикам потрібен свій інструмент. Коли вони маленькі — це маленький інструмент. Коли учень підростає — необхідний інструмент побільше. За ним потрібно стежити. Наприклад, скрипка: смичок, струни змінювати, футляр, каніфоль. Хороший інструмент коштує і 5 000, і 10 000 євро, і більше. Музикант може купити інструмент самостійно, але так само є фонди, які, якщо ти виграв стипендію, можуть дати безкоштовно в користування на рік скрипку. Цим розпоряджається держава. Важливо, щоб були такі фонди, які допомагають. В Україні такого немає. Це є в Німеччині.

— Англійська потрібна чи достатньо знати ноти?

— Насправді знання англійської мови – важлива навичка. У питанні комунікації. Ми відкриваємося зараз світу, і є багато колаборацій з музикантами звідти.

— Де краще отримувати профільну освіту?

— Краще поєднувати навчання в країні і за кордоном. Я з 16 років, коли перейшов в 10 клас, почав додатково навчатися в Італії, у приватній академії. Раз на два місяці їздив туди займатися, і мені це дало потужний стрибок. Моїм педагогом був Борис Петрушанський, який закінчив московську консерваторію і емігрував туди. Там, як не дивно, дуже багато росіян, українських і білоруських педагогів. Слід зазначити, що за кордоном є система стипендії: ти подаєш документи і можеш пройти конкурс, за тебе може платити держава.

— Плюси професії?

— Я відкрив майже всі континенти для себе. Є одна незаперечна перевага: якщо робити від себе чесно свою роботу, в знак подяки ми маємо доступ до всього світу. Я був у 15 країнах. Об’їздив Італію, Німеччину, був у Швейцарії, тричі в Японії, в Америці, Африці. До прикладу, Sydney International Piano Competition в Австралії: прийшов на топовий конкурс, нічого не зайняв, але я там прожив два тижні, побачив Сідней. Музикант бачить світ, це величезний плюс професії.

Справжня музика — це живе мистецтво. Тільки моє серце, душа — це чіпає людей

— Не думали про те, щоб емігрувати?

— В мене є правильний патріотизм. В Італії педагог і директор мене з руками і ногами заберуть, а я хочу приносити користь своїй країні, через це поки тут і тримаюся, але стає все важче. Думки такі відвідують, що країна начебто виштовхує тебе. Ти робиш щось тут, привносиш, створюєш, як наші програмісти, наприклад. Теж така важлива професія, але я весь час чую і читаю, що хтось працює на Америку, хтось на Францію. І навіть якщо програмісти можуть працювати віддалено і жити в Україні, то все одно на іншу країну працюють і розвивають їхні технології, а ми живемо як в кам’яному столітті. Я говорю чесні речі і хочу, щоб люди це сприймали правильно.

— Які люди в будь-якому випадку не зможуть бути музикантами, навіть якщо є слух або талант?

— Шанси рівні є у кожної дитини, головне — величезне бажання і дитини, і близьких людей, які її оточують. Слух можна розробити. Це не найголовніший критерій, щоб сказати, так чи ні. Мені подобається музика і мені подобається грати — це ключовий критерій. У музиці можна проявлятися по-різному: бути оригінальним, яскравим, яким би не був характер та здібності. Тут потрібна працьовитість і витримка. Працьовитість, яка примикає до таланту, насправді творить дива.

Роман отримує срібну медаль і диплом за той самий конкурс в Японії, де він грав у залі на 2000-3000 місць

— Чи є такий вік, після якого вже немає сенсу йти в музику?

— Якщо у професійну стезю дивитися, то чим раніше починаєш, тим легше потім намотувати нові знання. Напрацьовуються навички, накопичується досвід, граєш на своєму інструменті, виходиш на сцену. Всі ці фактори дуже важливі. П’ять-шість років. Проте, якщо просто задля задоволення, – можна в будь-якому віці.

— Коли перший раз ви вийшли на сцену?

— У 8 років, на шкільному концерті.

— Ваша найбільша сцена?

— В Японії, в Хамамацу, де я отримав другу премію на конкурсі два роки тому. Це одна з найбільш значущих перемог у моєму житті поки що, там зал на 3 000 чоловік.

Кожен конкурс — це нове місто, нова країна, нові люди

— Як впоратися з хвилюванням перед такою великою аудиторією?

— Слід вміти захищати себе від зовнішніх факторів. Зрозуміти, про що хочеш зіграти, яку хочеш розповісти історію. Звичайно, є творче хвилювання, але є цікавий фактор – під час концерту ти входиш в кураж.

— Як ставитеся до поразок?

— Якщо говорити про конкурси — це спорт для нас у своєму роді, тому сприймаю їх як підсумок моєї праці. Навіть якщо виступ не буде оцінений саме журі, залом, я для себе зробив якийсь певний крок. Не виграв зараз — виграю потім. А ще кожен конкурс — це нове місто, нова країна, нові люди.

— Як проходить робочий день? Як часто і скільки репетируєте?

— Всі дні різні. Вихідних у музикантів не існує. Поїхав на роботу і попрацював там півдня, позаймався сам, поїхав до консерваторії, сходив на лекцію, з колегами провели репетицію. Репетиції бувають ненормовані, з різними людьми: в театрі, у філармонії, в школі. Все залежить від проектів, від концертів.

Прес-конференція після перемоги на конкурсі Хамамацу в Японії, 2015 рік. Він був для Романа одним із найбільш значущих

— Чи здатний штучний інтелект замінити людину в музиці?

— Мені здається, ні. І це ще один плюс нашої професії. Електронна музика створюється на комп’ютері штучно, є роботи, які грають на скрипці, є механістичний рояль: натисни кнопку і він сам грає. Справжня музика — це живе мистецтво, навряд чи робот здатний до емоцій, творчості.  Тільки моє серце, душа — це чіпає людей.

— Чи не думали ви про те, щоб писати музику?

— Це не моє. Тут особливо і додати нема чого.

— Улюблений композитор?

— Йоханнес Брамс, Сергій Рахманінов, Дмитро Шостакович. Із сучасних: Валентин Сильвестров, Гія Конечеллі, Пауль Гіндеміт.

— Що вас надихає?

— Енергообмін, який я отримую від своєї професії. Моя праця потрібна людям. Надихає спосіб життя: вчора був у Мілані, а через тиждень у мене в Вероні концерт. Це мотивує мене рухатися далі. Коли я розумію, що достукався до людей своєю музикою, вони зрозуміли, про що я розповідав, або знайшли щось своє. Коли мені вдалося зачепити слухача на емоційному рівні. У цій професії такий плюс. Не всі професії можуть достукатися до серця.

— Чи є у вас якісь хобі?

— Симфонічне диригування. Всередині себе думаю, що коли-небудь зможу втілити в життя, і це стане моєю другою професією. Після піантіста. А найяскравіше моє захоплення — футбол. У школі був чемпіоном з футболу. Моя улюблена команда – Динамо-Київ. Захоплююся вже 13 років. У мене є свій блог у Facebook, де я проводжу аналітику, статистику, у мене величезні стопки книг і журналів на футбольну тематику. Заповнюю таблиці, дивлюся матчі, можу проаналізувати.

Чайна церемонія в Японії. На фото – всі шестеро лауреатів конкурсу Хамамацу

— Що ви порадите молодим людям, які мріють стати музикантами?

— Раджу йти від свого почуття. Хочеш малювати — малюй. Хочеш піти в балет — йди. Хочеш грати на музичному інструменті – грай. Не стримуй ці речі. Мистецтво не терпить нещирості, особливо в нинішньому світі. Зараз всюди відбуваються колапси, трагедії, конфлікти і війни, і до сих пір я бачу порятунок у мистецтві. Наш світ ще тримається (він на межі краху, у всіх є умовні червоні кнопки, які можна натиснути, це одна секунда), а за рахунок людей мистецтва — музикантів, художників, письменників, — цей світ ще тримається. Це моя генеральна думка, до якої я прийшов.

Фото надані Романом Лопатинським.

Інші статті у рубриці: 

1. Хочу стати готельєром: все про роботу у сфері гостинності

2. Хочу стати MICE-менеджером: все про роботу у сфері корпоративного туризму

3. Хочу стати дипломатом: все про роботу у сфері зовнішньополітичних відносин

4. Хочу стати лаборантом: все про роботу у сфері медичних досліджень

5. Хочу стати психологом: про 15 років навчання, зарплату на рівні топ-менеджерів, токсичних клієнтів та інші особливості професії

6. Хочу стати ветеринаром: про навчання на корівках, агресивних пацієнтів, щоденні відкриття та інші особливості професії

7. Хочу стати авіаконструктором: про ідеальний літак, розробки «в стіл» та інші особливості професії

8. Хочу стати 2D художником: про роль освіти, критику від замовників та інші особливості професії

9. Хочу стати фінансовим радником: про довіру до банків, пенсії та професійні навички

10. Хочу стати фармацевтом: про біотехнології та перспективи галузі в Україні

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Лучшие статьи за неделю – у вас в почте

Читайте также