«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Редакція The Point продовжує спецпроект «Творчість у розрізі», в якому відомі українські представники творчих професій розповідають про специфіку своєї сфери діяльності, про методи організації роботи, пошуку ідей, труднощі та джерела натхнення.

Наш наступний герой – Олег Вергеліс, заслужений журналіст України, театральний критик, мистецький оглядач, редактор відділу культури тижневика «Дзеркало тижня», експерт Всеукраїнського театрального фестивалю-премії GRA, який вперше відбудеться в українській столиці вже восени.

В інтерв’ю для The Point Олег розповів, як проходить робочий день театрального критика, чому глядач є співавтором вистави, про неопокоління 20-30-річних творців і сценічних споживачів, творчу закоханість і чому театральна «школа» може іноді лише нашкодити.

Про вибір професії та чому не навчають в університеті

– Як ви стали театральним критиком? Чому вибрали саме цей напрям в журналістиці?

– Театральний критик – це спосіб життя, спосіб мислення і якийсь особливий спосіб існування в дикому культурному соціумі. Я завжди знав, що буду писати про театр. Ще з дитинства. Мене тягнуло до цього. Я передплачув усі видання про мистецтво, які тільки існували. А якщо не вдалося передплачувати, тишком вирізав ножицями статті про театр в бібліотеках.

Я завжди був переконаний, що перш ніж зрозуміти Театр, треба спочатку зрозуміти літературу. І свідомо вибрав філологію. Це допомогло. Це вплинуло на формування певних моїх пріоритетів, уподобань. Коли працював на кафедрі світової літератури, то курс лекцій про Ібсена, Гауптмана, Метерлінка і був «моїм театром». Згодом з’явилися перші тексти про театр у ЗМІ, вони не пройшли непоміченими. Навіть сьогодні мені за них не соромно.

І певні обставини склались на користь того, аби я вибрав – оперативну критику, театральну журналістику. І сьогодні мене цікавить живий процес. Хоча люблю і архіви, навіть буваю там частіше, ніж деякі архаїчні академіки. Сьогодні безліч творчих вишів, які видають різні дипломи: журналістів, мистецтвознавців. Я і сам трохи викладаю. Але є речі, яким важко навчити. Як відчувати театр? Як читати виставу? Як сховати, а потім розкрити себе у виставі? Як одним реченням знищити, а одним словом піднести? На ці запитання постійно відповідає театральний критик, якщо він є таким насправді, якщо він сам є енергією тексту, а не порожнім холодним імітатором.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Фото із особистого архіву Олега Вергеліса

Про робочий день критика і як не перетворитися у ментора

– Як проходить робочий день театрального критика?

– Критик не спить цілу ніч, постійно пише, вранці йде в музей шукати натхнення в картинах, вдень спить, увечері п’є абсент і дивиться вистави в YouTube. Це звісно жарт! І я поняття не маю, у кого який робочий день. Мій день складається з редакторської і викладацької роботи, є робота на ТБ. Увечері часто на виставах, в тому числі у інших містах.

Пишу, коли виникає внутрішній чи зовнішній «диктант». Є думки, які заздалегідь фіксую у смартфоні, потім у текстах їх розвиваю. По-різному буває. Цікавий текст народжується як настрій − сумний чи радісний, різний. Перед тим чи іншим текстом думаю, читаю, зважую. Текст має жити окремим життям. За нього не має бути соромно навіть через 20 років.

Я іноді творчо закохуюсь у талановитих людей театру. Це також допомагає не скиснути, не бути нецікавим, не перетворюватись у ментора, ритора, а бути співрозмовником театру та його безумних і вередливих мешканців.

– Як уникнути «профдеформації», чи вдається ходити в театр для задоволення?

– Треба любити не себе в театрі, не свою думку про театр, а театр як такий, як професію, релігію, метафізику, ідеологію. Тоді театр не набридне. Любов − єдиний спосіб, аби театр не набриднув і ти сам собі не набриднув у театрі.

Я іноді творчо закохуюсь у талановитих людей театру. Це також допомагає не скиснути, не бути нецікавим, не перетворюватись у ментора, ритора, а бути співрозмовником театру та його безумних і вередливих мешканців.

Час розгромних рецензій у ЗМІ майже закінчився. Розгроми та шалені емоції захвату перейшли у соцмережі. Тому лишається твій тверезий погляд, переконлива аналітика, літературна майстерність, такт, уміння говорити правду, але не принижувати митця.

Про конкуренцію серед авторів та кінець розгромних рецензій у ЗМІ

– Наскільки комфортно ви почуваєтесь у театральному середовищі, адже не виходить завжди хвалити роботи? Що відчуваєте, коли доводиться писати розгромну рецензію?

– Час розгромних рецензій у ЗМІ майже закінчився. Розгроми та шалені емоції захвату перейшли у соцмережі. Тому лишається твій тверезий погляд, переконлива аналітика, літературна майстерність, такт, уміння говорити правду, але не принижувати митця. Тоді не треба ніякого розгрому. Тим більше, що популярних нездар у великих театрах і так усі знають. Чого їх зайвий раз піарити?

Я не відчуваю жодного дискомфорту, коли намагаюсь донести про виставу правду, нехай і суб’єктивну. Тому що думаю про аргументи, доказовість своїх суджень, про читача і митців. Критик Борис Любімов колись сказав, що «критика – це мистецтво відкривати прекрасне». Тому насамперед думаю про прекрасне.

Cьогодні критик – не тільки «фабрика текстів», він може ризикувати і грати самого себе у драматичній виставі. Критик сьогодні – і модератор, продюсер, певною мірою «політик», місіонер, пропагандист.

– Наскільки конкурентне середовище театральної критики, чи з’являються нові обличчя?

– Можливо. Ніколи про це думати, бо постійно є робота. До колег ставлюся добре. Ніколи ні з ким не сперечаюсь, бо різні люди мають мати різні думки. Серед тих, з ким найбільше співпадаю своїми поглядами на театр: Сергій Васильєв, Анна Липківська, Майя Гарбузюк. Ми не дружимо, не розпиваємо чаї чи спиртні напої. Але часто є схоже відчуття українського театру, певних тенденцій у ньому. Звісно, були різні витівки з боку деяких інших колег. Але я не зважаю на дурість, заздрість чи комплекси, бо це також театр.

Нещодавно колеги-критики відвідали на фестивалі «Porto Franko» виставу «Модільяні» режисера Ростислава Держипільського, де я граю роль критика. Тобто критик грає критика, сам себе. Мій герой втручається у виставу, коментує її, критикує акторів, розповідає про великого художника і театралізацію його власного життя. Не наполягаю, що такий режисерський хід використано вперше у світовому театрі, але в українському – вперше. І це створює навколо вистави галас, парадоксальним чином ускладнює концепцію постановки.

Я почув багато добрих слів, від Сергія Васильєва зокрема. У цій виставі я постійно імпровізую, не тримаюся за якийсь заздалегідь визначений текст. Щоразу не знаєш, куди ця вистава поверне і куди поверну я. Тому сьогодні критик – не тільки «фабрика текстів», він може ризикувати і грати самого себе у драматичній виставі. Критик сьогодні – і модератор, продюсер, певною мірою «політик», місіонер, пропагандист.

Наш театр не так часто здійснює подорожі у загальноєвропейський фестивальний простір, багатьох цікавих українських митців, на жаль, не знають за межами Києва чи Львова. Як колись гірко жартував Ступка: «Так сі стало!»

– Блогери, що пишуть на своїх сторінках про вистави, театр, – це нове обличчя театральної критики? Чи слідкуєте ви за цією активністю?

– Соцмережі сьогодні є нашою паралельною реальністю, тому популярними стали деякі театральні блогери, які системно діляться своїми враженнями про вистави, театральні події. Деяких читаю з великою цікавістю. Інколи не погоджуюсь, інколи бачу наївний дитячий погляд на складні процеси і твори. Але це також процес, наш спільний простір театру.

Помітно, як деякі наші молоді блогери підсвідомо воліють копіювати російський феномен – Віктора Вілісова. Йому 20 років. За рік він став сенсацією російського театрального ринку. У нього купа ворогів і щирих читачів. Він мобілізував мережеві ресурси, активно викладає у мережу кращі сучасні світові вистави. Пише про театр крізь призму тролінгу, хайпу, радикального суб’єктивізму. Це можна мавпувати. Але у того хлопчини є абсолютний талант свого роду театрального Артюра Рембо, котрий свідомо сів на п’яний корабель, пливе собі куди хоче, а по дорозі дражнить тих, хто на березі. Це також «роль». І це, безперечно, літературний дар, «повторити» який неможливо і не варто.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Фото із особистого архіву Олега Вергеліса

Про співавторство глядача та режисера, роль Мінкульту та місце українського театру у світі

– Яким повинен бути сучасний театр?

– Сучасний театр має бути таким, яким його бачать сучасні режисери, актори, художники, критики, глядачі. Оскільки погляди у всіх різні, отже і сучасний театр має бути різним. Візіонерським, фізичним, пластичним, радикальним, режисерським, акторським, авторським, психологічним, постдраматичним.

Найбільше я ненавиджу в мистецтві театру так звану «генеральну лінію». Для мене і сучасний, і несучасний театр визначають не -ізми, а фігура творця, автора, – режисера, драматурга, актора, художника. Тому і вважаю, що сучасний театр має бути особистісним. Особистість-автор творить свій сценічний світ тими засобами, які вважає важливими і сучасними.

Особистість-глядач одночасно творить свій світ − на основі побаченого, відчутого, пережитого, неприйнятого, запереченого. Глядачі на виставах Лепажа, Фабра, Варліковського, Остемайєра, Жолдака, Діденка, Тельхаймера та багатьох-багатьох інших сучасників є виключно співрежисерами, співавторами.

У цьому фокус театру нового часу − глядач, як співавтор, перебуває навіть у стані конфлікту з режисером. Наприклад, Вергард Вінге, поставивши у Норвегії одну з п’єс Ібсена і розтягнувши дію на 12 годин, через відверте знущання над глядачем, робив його ж своїм співавтором – протестним, покірним, ситуативним.

Режисура − професія внутрішньої молодості, її відчуття, а також постійного оновлення і себе, і світу навколо себе. Без цього не можна. Без цього ти вже не режисер, а комікс.

– Якщо порівнювати світовий та український театр – наскільки ми пасемо задніх?

– Світовий театр – це не тільки сучасний і медійно потужний театр Німеччини, Польщі чи Британії, це також театр країн третього, четвертого і двадцять четвертого світів. Очевидно, що український театр не є в «авангарді» світових сценічних трендів, він не є медійно привабливим для багатьох європейських фахових ЗМІ.

Наш театр не так часто здійснює подорожі у загальноєвропейський фестивальний простір, багатьох цікавих українських митців, на жаль, не знають за межами Києва чи Львова. Як колись гірко жартував Ступка: «Так сі стало!»

Та навіть у ситуації певної «закритості», а іноді й самоконсервації – загалом через відсутність механізмів промоції нашого театру на Заході, – український театр в окремих випадках живий, цікавий і самобутній.

У травні на фестиваль «Карпатський Простір» у Франківську завітав, мабуть, головний шекспірознавець світу, директор Шекспірівського інституту Майкл Добсон. Переглянувши в Україні шекспірівські вистави Р. Держипільського, Д. Богомазова, О. Кравчука, цей фахівець без жодної компліментарності сказав, що сучасний український шекспірівський контент – серед найцікавіших у світі. І я вірю йому, а не нашим нитикам чи хейтерам. Бо він лише за рік бачить декілька десятків шекспірівських вистав на різних континентах. І Україну він ставить у перший ряд.

Таланти в Україні ніхто «не відміняв», вони були, є, будуть. Інша справа, що часто талант належить тільки сам собі. Відсутня потужна продюсерська підтримка − у напрямку Європи, світового фестивального руху, амбітних міжнародних проектів. Очікувати на допомогу Мінкульту у цьому напрямку безглуздо. Це відомство, на мій погляд, мало-помалу втрачає території впливу. І на ці культурні території давно зайшли чи скоро зайдуть Держкіно, Інститут книги, Культурний фонд, Інститут Театру, як самостійні впливові гравці.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Про молоде покоління творців і чому режисура – професія молодості

– Які тенденції можна відслідкувати у сучасному українському театрі?

– Найяскравіша тенденція – кількість нових театрів, проектів, прем’єр, нових сцен. У театр зайшло нове покоління 20-30-річних. Зрозуміло, що усім не вистачить місць у національних театрах, тому вони самоорганізуються у «дикі» чи інші театральні організми. Для них це спосіб комунікації із сучасним прогресивним молодим глядачем, який готовий активно сприймати «некомфортний» провокативний театр. Бо виросло не тільки неопокоління творців, а й неопокоління сценічних споживачів. Також це і джерело заробітку, адже театр − ще й бізнес.

Для мене надважлива тенденція у нашому театрі − помітна поява активного молодого талановитого автора, режисера, навколо якого твориться свій світ, своя нова театральна міфологія. І не тільки завдяки соцмережам, а завдяки цікавим виставам молодих чи відносно молодих. Такі вистави презентують Стас Жирков, Тамара Трунова, Максим Голенко, Іван Уривський, Давид Петросян, Дмитро Захоженко, Влада Бєлозоренко. Ці режисери ще не подолали 40-річний рубіж.

Театр як такий постійно маніпулює з реальністю, постійно підміняє її – і технічними, й іншими засобами. Але до яких би висот не доходив технічний прогрес, у театрі, як і раніше, найцікавішим буде душа, тіло, слово і мовчання.

Хоча режисура − професія внутрішньої молодості, її відчуття, а також постійного оновлення і себе, і світу навколо себе. Без цього не можна. Без цього ти вже не режисер, а комікс. Тому і сьогодні «завжди молоді»: Фабр, Варліковський, Тумінас, інші сучасні класики.

Усі наші молоді режисери, в основному, самотужки відкривали для себе світ театральної режисури, самостійно гартували свій професіоналізм, своє ремесло. Режисер − це суто індивідуальний шлях до професії. Не завжди допоможе «школа», інколи лише нашкодить.

Школа молодих режисерів в Університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого закрилася відтоді, як від вишу відійшов Едуард Митницький. Останнім часом на режисерів «навчають», інколи навіть зустрічаються окремі талановиті люди, але відкриттів і лідерів немає.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Фото із особистого архіву Олега Вергеліса

Про роль технічного прогресу та інтерпретації інтерпретацій

– Чи потрібні театру сучасні технології? Яким стає театр, коли в нього входить штучний інтелект або доповнена реальність? Чи це вже не театр?

– Це є у мистецтві театру. Можливо, не у чистих формах, але є. Адже театр як такий постійно маніпулює з реальністю, постійно підміняє її – і технічними, й іншими засобами. Технічний прогрес лише удосконалить таку підміну. Але до яких би висот не доходив технічний прогрес, у театрі, як і раніше, найцікавішим буде душа, тіло, слово і мовчання.

– Чи має театр бути злободенним? Які теми, на вашу думку, застаріли і незрозумілі сучасному глядачеві? Наприклад, міфологія, інтерпретація якої часто виглядає, як мистецтво заради мистецтва?

– Злободенність – це клеймо соцреалістичого, політичного, оперативного, ситуативного театру. А місія театру в тому, щоб мислити миттю і вічністю. Бажано вічністю. У кого так не виходить, той робить злободенний, актуальний театр. І це дуже добре.

Стосовно інтерпретації старих міфів чи інших великих матриць, то театр вже давно тяжіє до «інтерпретації інтерпретації», а не родового первинного оригіналу.

Можна говорити про постінтерпретаційний театр, про аінтерпретаційний (коли відмова від будь-якої інтерпретації і є ключова інтерпретація), але ці розмови відразу закінчуються, коли бачиш ту чи іншу виставу на основі античних творів чи шедеврів Ренесансу, чи нової класики… От те, що «бачиш» − загалом і є інтерпретація − твоя власна. Без озирань на амбіції режисера і його піар-кампанії. На мій погляд, найсильніша постінтерпретаційна вистава на основі античності – проект Яна Фабра «Гора Олімп».

Для столиці гучних якісних гастрольних подій замало. На це треба великі гроші, інтерес меценатів. А інтересу немає. Відсутність серйозного гастрольного контенту, на жаль, лишає нас провінцією на мапі Європи.

Про фінансування та законотворчість у сфері театру

– Останні кілька років держава почала виділяти фінанси на розвиток українського кінематографу і книговидавництва. Як із цим йдуть справи у театральній сфері?

– Нових законів про театр достатньо. Контракти, об’єднання керівних посад. Чи багато від того користі? Не дуже. Для театру як індустрії, може, і буде згодом користь від ухвалення і лобіювання певних законів. Та на театр як метафізику законотворчість майже не впливає. Такі режисери, як Троїцький, Богомазов, Держипільський, Поклітару (а він є саме режисером своїх модерних балетів), Малахов, Крижанівський, Жолдак, Віднянський, − можуть зробити виставу і на килимку, і будь-де.

Столичний театр часто утримує актора трудовою книжкою у відділі кадрів, а великі гроші актори заробляють на інших територіях. Так, є велика різниця між фондом зарплати у Національних і муніципальних театрах. І купа театрів середнього рівня вже почала маневри, аби вибити статуси Національних. На мій погляд, у вищу лігу Національних можуть увійти хіба що два театри, але не Києва, а інших міст: Львівський театр Володимира Кучинського та Франківський театр Ростислава Держипільського − за видатний художній внесок.

– Чи потрібні нові закони про театр?

– Варто не тільки штампувати нові закони, а й повернутись до попередніх положень. І розробити формулу, коли директор театру і головний режисер – автономні фігури. А коли є особистість, яка здатна об’єднати два напрями у державному театрі – економіку і творчість – то і така позиція має бути. Бо сьогодні у державних театрах вся влада в одних руках, свого роду ситуація монархії.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Фото із особистого архіву Олега Вергеліса

Про відсутність серйозного гастрольного контенту і першу загальноукраїнську театральну премію GRA

– Як би ви оцінили розвиток театральних процесів зараз в Україні? Яких ініціатив не вистачає?

– Мені не вистачає цікавих гастролерів. Не завжди виходить десь далеко їхати, а побачити цікавий європейський театр в Україні хочеться. Частково цю місію реалізують окремі фестивалі – «ГОГОЛЬFEST», «Porto Franko», «Карпатський Простір». Але для столиці гучних якісних гастрольних подій замало. На це треба великі гроші, інтерес меценатів. А інтересу немає. Інтерес тільки до політики і політичних телеканалів, які я не дивлюся. Відсутність серйозного гастрольного контенту, на жаль, лишає нас провінцією на мапі Європи. Не можна ж всерйоз говорити про сучасний театр у зв’язку з антрепризами. Російські вигнали, своїх – вдосталь, та мистецтва від цього більше не стало.

– Ви входите до складу експертної ради нового театрального фестивалю-премії GRA, який пройде восени. Чи можна «ГРУ» можна назвати альтернативою «Київській пекторалі»? Які ваші очікування від премії? Якою бачите свою місію на фестивалі?

– Скільки себе пам’ятаю, про таку загальноукраїнську театральну премію мріяли давно і буквально всі. Коли ж, нарешті, цю ідею реалізували, починаються якісь теревені, провінційні комплекси. Мовляв, вже відомо хто що отримає! Кому відомо? Звідки відомо?

Попри все, на першу «ГРУ» українські театри висунули рекордну кількість вистав – близько 70. Серед них є не просто цікаві, а часоформуючі, які формують новий театральний час. Є солідна група експертів, вони не є працівниками театрів, а незалежні у своїх думках та висновках (театральні критики та музикознавці: Сергій Васильєв, Ганна Веселовська, Олег Вергеліс, Майя Гарбузюк, Анна Липківська, Любов Морозова, Людмила Олтаржевська, Яна Партола, Алла Підлужна та Анна Ставиченко. – ред.). Тому я переконаний, що ця премія стане у ряд найвпливовіших. І жодної конкуренції з «Пектораллю» не існує. Вистави на «Пекторалі» останнім часом оцінюють в основному представники самих театрів. До того ж це суто київська премія, а «ГРА» − всеукраїнська.

«Цікавий текст народжується як настрій»: інтерв’ю з театральним критиком Олегом Вергелісом

Фото із особистого архіву Олега Вергеліса

Про вистави, на які варто сходити

– Ваш топ-5 вистав, обов’язкових до перегляду.

– Згадаю лише вистави 2018-го, щоб не перетинатися з виставами минулого року, які змагаються у «ГРІ». Отже, серед нових вистав, які варті уваги:

1. «Дівчина з ведмедиком» (Театр на Подолі)
2. «Загадкове нічне вбивство собаки» (Театр ім. Лесі Українки)
3. «Земля» (Театр ім. І. Франка)
4. «Місто Богів» («Золоті Ворота»)
5. «Кицюня» («Дикий Театр»)

В Одесі є дві сильні цьогорічні прем’єри: «Вона його любила» та «Одруження». У Франківську – вже загадана вистава «Модільяні» (абсолютно новий формат не тільки тому, що «грає» театральний критик, а тому, що там є елементи перформансу, кіносценарію, фотоколажу, арт-терапії).

Попередні випуски спецпроекту:

1. «Пока пишу песню, даже веселую, – я мучаюсь»: интервью с музыкантом и композитором Дмитрием Шуровым (Pianобой)

2. «Я ховаюся за автором і влаштовую тиху екранізацію тексту»: інтерв’ю з ілюстратором «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» Владиславом Єрко

3. «До первой публикации я получил 600 отказов от издательств»: интервью с писателем Андреем Курковым

4. «Я почав перекладати фільми, не знаючи англійської мови»: інтерв’ю з перекладачем і режисером дубляжу Олексою Негребецьким

5. «Я – уличный танцор»: интервью с хореографом-постановщиком и судьей «Танцюють всі!» Константином Томильченко

6. «Я – жесткий человек. По-другому в нашей профессии нельзя»: интервью с креативным продюсером СТБ Натальей Франчук

7. «На ринку праці завжди буде затребуваний той, хто вирішує проблеми»: інтерв’ю з керуючим партнером агентства цифрового маркетингу Aimbulance Романом Гавришем

8. Про критику в літературі, графоманів, суржик та як редагувати твори відомих письменників: інтерв’ю з есеїстом, редактором і перекладачем Олександром Бойченком

Share on FacebookTweet about this on Twitter

Лучшие статьи за неделю – у вас в почте